Читати книгу - "Меандри. Бузковий смичок , Гриць Янківська "

У загуслому небі

А зостав-но для мене цю тишу,
цей німотний клубок споминання!
Я котитиму поперед себе
і співатиму пісню кохання,
так співатиму пісню кохання:
не облиш... не облиш... не облишу!
Хоч котитиму поперед себе.

У загуслому небі темніється і двиготить.
Це міняють оздоби для інших, коханий, для інших.
Ми спіймали, мов зірку в долоню, цю спільности мить.
Хіба можна жадати й чи ти почував чогось більшого?

Нам судилося статися тим, що тривожить серця
незнайомцям і дітям, бо конче їм вірити в казку.
Нам наснилось життя, а богам – дивна пісня оця.
Прокидайся ніким від мого зореломного брязку!

Яка чудова видалась весна!
Які прості слова, якщо їх мати!
Я насадила квітів біля хати,
назвала кожну, кожна бо ясна
та самобутня, як і імена.
Вони тендітні,
вчать мене
кохати.

У травні йшла молитись пелюсткам,
та ті спиняли завжди на півслові,
мовляв: навіщо, чиста, клякнеш нам,
якщо молитва є в життя основі?!

Поглянь на пелюстки відкритих уст
і враз побачиш поміж нами збіжність:
як ломлять стебла – йде той самий хруст,
з яким обламувала з себе зайву ніжність.

І я підводилася. З гряззю із колін
налиплий жаль сірів у сяйві миті.
Ви – тільки тлін, і я – всього лиш тлін,
та як ми гоже з молитов сповиті!

Ти у цвіті кульбаби, я на тебе так боязко дмухаю,
а тоді споглядаю, як губишся в закрутах хмар.
Ти для вітру є віршем. Він – мовить, я – слухаю, слухаю,
доки судить над нами й присудить на грози грозар.

А тоді плеча торкає
у ромашковому полі.
На крайнебі збились долі
у одну синюшну пляму.
Горизонт, що купол храму,
павітер не рушить дзвонів.
То либонь його долоні,
то либонь його долоні,
то либонь його долоні
так трависто пахнуть раєм.
29.07.2023

І коли мені врешті забракне сил. Бистрина

І коли мені врешті забракне сил,
щоб озвучити рештки думок-марнот –
говори замість мене про міць краси
несподіяним паводком в край сухот.

Говори про приреченість таємниць
неухильністю прогляду мілини.
Говори, коли небо лягає ниць,
так, мов слухають мертві земні сини.

Говори спраглим слова потужно так,
так бистринно про води моїх думок,
що злилися, в тобі розчиняти смак
надаремності, змінності, помилок...
13.08.2023

Бо люде людьом сьпівпют

"Людже люджем играют-сьпівают, а ми собі такой так, такой так!"
З пісні чугайстра

Напередодні серпневих прощань порозквітали айстри
і дехто, в масть чорнозему, пильнує за цим віддалено.
Коли з сусіднього саду мене мла проведе чугайстром
аж ген до стиглого полудня, – з'явиться осінь хвалена.

Як мокрий ніс мого пса – мла на листі здоров'ям свідчиться,
що теплі вуха для нього – те в кронах їй куций просвіток.
А я хоч знаю завчас, чим ця зустріч урешті скінчиться,
та все ж виходжу тепер, як на свято бувало – вдосвіта.

І попрасована одіж ще пахне желізка парою,
а нерозчесані локони пахнуть і цукром, й мамою.
Ми з млою свідкам на заздрість будемо гожою парою,
їдкою крові й багна на подолку в осені плямою.

Вона мене вберігає, від осінніх думок укутує,
аби не чула плачів потерчат і не йшла за блудами.
Вона для мене вбиває і танцем той гріх спокутує,
бо люде людьом сьпівают, а ми собі такой будеме.
18.08.2023

Не питайся чому

Не питайся, чому між слідами минулих тебе
порозсипано листя на бруку, де відгомін імені,
як заблудлий грибар – наміряється, та не зове,
але більше й не дбає про цілість росточків і сімені
під вагою зневіри, негоден дочути себе.

Не питайся, чому темні плями на жовтому тлі
виростають у міру цікавості пильного погляду,
мов наляканий звір ширить очі, хвоста ж бо долів
загинає все дужче, все дужче випрошує догляду.
І вистукує серце, а ще не настояний глід.

Не питайся, чому хтось проходив тим самим шляхом,
розсікаючи нетрі безчасся фантомною дійсністю,
і невмисно поранив найслабшу з усіх твоїх стом,
ту, яку називаєш так боязко й ніжно – безгрішністю.
Не питайся, чому тільки з ним почуваєшся вдома.
31.08.2023

Колір очей моєї любові

Якого кольору очі у моєї любові?
Ти кажеш, – медові. А я заперечую:
хай і зібране з найзапашніших квітів,
перенесене на найпухкіших крильцях
і поміщене у найдосконаліший шестикутник,
та не зрівняється з тим,
що палає Господнім привітом у моєму серці!
Дошукуєш слова і кажеш, – небесні.
А я заперечую знову:
на тверді небес зростають янголи,
на тверді морській зростають привиди,
на тверді земній зростають подоби 
Людського Сина, а ти
зростав у моєму серці цими трьома одразу,
тож колір твоїх очей – потрійнотвердний.
Тоді ти смієшся і кажеш: прах!
Прах має колір, подібний до наших очей, кохана,
бо очі нам спільні і ми в них дзеркально втрачаємося.
А я заперечую, заперечую, заперечую...
Дзеркально знаходимося на мить:
колір очей моєї любові – кольору очей любові моєї любові.
Зажмурюємося – бачимо вглиб.
15.09.2023

Тільки вісені право

Тільки вісені право писати такі листи –
переоране поле і віддих чужого гніву.
Прагнеш вивчити кожен, надихатися, спасти
груди, втомлені дотиком, встигнути до посіву
чи до перших морозів, тож вкинеш своє: прости!

Тиша завше безгрішна. Не тиша тобі душа.
Що заплющені очі, що ночі у спадний місяць,
дослухаєшся в темряві. Німо, та дум врожай
неозвучено тисне, аж раптом забракне місця
в недописаних борознах. Кинеш своє: прощай!
26.09.2023

Портрет світанку

Та досконалості ніколи не очікуй!
Портрет світанку залишай без ока!
Хай висне зірка непримітно – збоку,
мигтить від страху перед прийшлим віком.