Читати книгу - "Меандри. Бузковий смичок , Гриць Янківська "

Небом улюбленим

Сьогодні небо знову від мене втікало
кольором улюбленим – жовтим,
смаком улюбленим – медовим,
тобою улюбленим – невідомим,
аж не втекло, розгублене у дрібницях,
тож завтра повториться знизька,
самооцінюючись
єдине.
– Чому ти боїшся питань про улюблене?
– Чому небо?
– Чому не "бо"?
– Бо улюблене пізнається на фоні решти,
а за єдиним – решти не видно.
28.10.2022

Я є слова

Я є слова, з яких стікає втома
густим чорнилом темряви душі!
Я є любов, що справіку відома
й розкладена на прозу та вірші!
Я є початок кожного початку!
Я – досвід ваш і я кладу печатку
вустами ворухкими на серця:
оця творила тут!
Оця! Оця! Оця!
31.10.2022

Перекричати світло ліхтаря

Але і я також, але і я
в останню ніч незвіданої згуби
перекричала світло ліхтаря,
мов цілувала перехожих в губи.

Їм заплітались кроки від снаги
раптової чужої таємниці.
Їм підіймався холод вздовж ноги
від неосвітленої діткнутої криці,

де перелітний птах моїх думок
зрізав трикутник вуличного сяйва,
а довгі скрепи довгих помилок
посвідчили, що жодна з них не зайва.

І заповзала під одежу суть
і неможливість припису: забудь,
що ніч пустує, наче озія!
Адже і я також, адже і я!..
07.11.2022

Радісна. Коли чую слова твої

Коли чую слова твої: будь спокійною! –
розчиняюся легкістю, мов туман.
Дні тягучі, душе моя, в безпросвітності,
як навмисний чи вимушений обман.

І нема їм ні витоку, ні посудини,
не збагну, чи позбутися, чи спасти.
Та як чую слова твої: будь повсюдною! –
враз видніються позначки до мети.

Тож стелюся душею ще більш шалено я,
щоб теплом мого віддиху дихав світ,
Бо як чую слова твої: будь Вселенною! –
та, здається, вміщається в твій привіт.

І видніють з-під шкіри тендітні стебла, і
покриває росою їх сяйво зір,
коли чую слова твої: будь упевнена!
Просто вір мені, радісна, просто вір!
11.11.2022

Щоб ніхто і ніколи

Щоб ніхто і ніколи її не розпорошив –
кришталеву мелодію тьмавих моїх віршів,
безособну молитву, що пнеться мені з душі,
мерехтливу картину моїх голослівних див,

щоб ніколи не впасти у прірву чужих думок,
в правді сумніви не підпустити ані на крок,
не ховатися в масках, що вручені за зразок,
а зібрати свій пазл, кожен знехтуваний шматок,

щоб увічнити в пам'яті все, що було святим,
бо яким затвердіє – зостанеться вже таким!
14.11.2022

Після квітів

Я квіткою для тебе напишуся
на сонячному аркуші душі
і задивуєшся, і задивлюся
у просторінь ясну, де ні вірші,
ні імена не відкидають тіней –
на сонячному поглядів сплетінні.
Там напишуся  квіткою тобі!

А після квітів зріжуть стрічку
лілову, з дерева часів.
А я бліду тримаю свічку,
як свідку сумнівів у тому,
що корінь – це помітка дому,
а зрізи – древні письмена,
що наші дивні імена
від предків проступають соком,
що вічність всім своїм потоком...
Шо вічність всім своїм потоком...
Що вічність всім своїм потоком
замайорить в моїй косі.
26.01.2023

Уже і весни

Бо не існує життя без смерті, трави без сонця, людей без серця.
І кожна пляма на білій хмарі, неначе родимка, – їй належна.
Отак і ти мені – плоть від плоті, від думки думка, від Бога – Боже.
Отак і я тобі – сміх на губи, сльоза на груди і кров на землю.

Уже і весни, уже і нині, уже й майбутнє прийшло нарешті,
а білі верхи стоять, як перше, – на синіх далях між гір і неба.
Я трохи інша, ти трохи дехто, а трохи – зовсім ніхто нікому.
Усе – як вперше, і все – як перше, і люди з серцем, і люди з серцем...
24.02.2023

Мов сльоза, що тривожно

Я чаруюся світом, а світ зачарований мною.
І ніхто, і ніщо не зруйнує цього, і не зрушить!
Мов сльоза, що тривожно здаля усміхається літу
та стікає до губ, як до сонця, мовляв, – най осушить,
най вбере мене в себе навіки, мене – з-під повіки
безборонну, невмілу, бездосвідну щиру сльозу!

Віддаюся йому і народжую сльози та сльози,
знову сльози та сльози від щастя, від подиву навіть,
від раптової ясності, певності та осягання
цього світу, що мій, що в мені, що відвіку був мною.
04.03.2023

Луками

Я почну прокладати весну
глиною,
пальцями шви на старій хатині,
примхою борозни на землі.
Парою віддиху її злину і
цілуватиму травам судини.
Ні, не людина, авжеж не людина! Я – 
фарба на Божих руках,
стебло тогорічне,
що перебуло зиму,
камінь посеред саду,
тінь билини,
прогалина частоколу...
В глибинах,
довкола –
я міцно, я міцно, я кволо,
заблукано,
лунами,
луками,
глиною...
Я лину!
Лину я!
Лину я!
Лину!
12.03.2023

За пташиним співами

Відлітай, моя радосте, відлітай
за пташиними співами в гущаки!
Де гніздилася, що називала раєм,
пір'я-зморщечки сміху поздовж щоки –
покидай, моя радосте, покидай!

Солов'їної мови не розумій
і лелечих кружлянь не розучуй, бо
не існує нам тіла на двох з тобою,
не існує і звуку, в якому сміють
дві душі величатися у любові.

Не знецінюй лишень ні себе, ні їх!
Палить сонце, і це його плач та сміх!
Кілька слів на вустах, при котрих і ти
народилася й виросла з пустоти, –
відпусти, моя радосте, відпусти!
23.04.2023

Біла квіта

"я тебе знаю. не зібрати в ціле
розлущене на тисячі частин.
не нанизати на прозорій ниті
сумнівну послідовність намистин,
розсипаних в бездонну пащу миті..." 
Ки Ба

Я тебе знаю – повну світла
і мовчазної чистоти.
Поглянь-но, це тобі розквітла
ця біла квіта. Чи листи,
які колись не дочитала,
чи пелюсткові покривала
для недоспілого пилку,
я тебе знаю – ось таку,
що укладає їх належно,
не розгортає їх завбачно,
не боязку! Не боязку!
Пробачливу та обережну.
А біла квіта ця, побач-но, –
ти!
16.07.2023