Читати книгу - "В обмін на кохання, Солен Ніра"

— Вона знову у рожевому, — шепоче Белла, втиснувшись у моє плече, поки ми стоїмо на терасі маєтку. — І знову на підборах, які вбивають самоповагу. Це виклик.

— Це просто Софі, — зітхаю я. — І вона вдягається як… Софі. Може, у неї така зовнішня стратегія захоплення територій.

— Вона хоче Лукоса, — бурчить Белла. — А значить, вона хоче війни. Ти не можеш просто стояти й пити лимонад. Треба діяти. Зараз!

Я мимоволі озираюсь. Софі щойно з’явилася на подвір’ї. Її поява — це ціле кіно: волосся ідеально вкладене, погляд — як у кішки, що щойно з’їла канарейку, і, що найгірше, вона прямує прямо до нас.

— О, яка мила сукня, Селесто, — каже вона голосом, яким зазвичай підсолоджують отруту. — Це нова колекція… секонд-хенду?

— Дякую, Софі, — відповідаю з найширшою усмішкою. — Знаєш, мій стиль — це як мої слова: не завжди ідеальні, але чесні.

— Я теж люблю чесність. Особливо коли люди грають у чужі ролі, — злегка хитає головою вона й озирає мене з голови до п’ят. Мої сандалі виглядають так, ніби пережили бурю. Я — ніби після неї.

— О-о-о, вона щось підозрює, — прошепотіла Белла, поки я намагалася не почервоніти. — Час для протиудару. Хоч щось! Випадково пролий сік на її сумку!

— Що?!

— Зроби це! Інакше вона проллє щось гірше — правду.

У цей момент підходить Лукос. І, звісно, перше, що він бачить — це мене, Беллу, Софі… і лимонад, який вже дивом опинився на білій сумочці останньої.

— Вибач! — вигукую я, підозріло гучно. — Я така незграбна! Напевно, через ці… вітри.

— Всередині будівлі? — перепитує Софі крізь зуби.

— Такі часи, Софі. Атмосфера напружена, вітер змін…

Лукос не сміється, але в його очах щось блимає. Може, це задоволення. Може — передчуття. Може — втома.

— Як мило, — мовить він нарешті. — Дівчата, продовжуйте… знайомство. Це так захопливо спостерігати.

І йде. Без коментарів. Без допомоги. Без захисту.

Софі лише пирхнула, відштовхуючи мої руки від себе та йдучи геть. 

Щось мені здається, що у цій грі тепер не я головний герой, а інші. І відбувається те, чого я не знаю. Ну або ж я стала параноїком і почала підозрювати всіх, кого тільки можливо.

Белла штовхає мене ліктем:

— Ти бачила це? Він у захваті! Справжній фронт!

— Белло, я не хочу фронту.

— А я хочу перемоги. Ми зробимо це. Навіть якщо доведеться влаштувати салат із суконь.Це буде блискуче, — сказала Белла, виблискуючи очима, як генерал перед боєм. — Ти запросиш Лукоса на вечерю. Свічки. Паста. Можливо — музика. Все має бути ідеально.

— З мене вистачило однієї ідеальної вечері. Тоді я ледь не спалила серветку. І себе.

— Саме тому цього разу ми підготуємось. Я вже замовила страви. Готувати не треба.

— А де, цікаво, я візьму гроші?

— Я вказала, що платник — Лукос. Він все одно багатий, час йому інвестувати в стосунки.

Я не знала, що сказати. Белла діяла з таким запалом, ніби сама збиралася вийти за Лукоса. Хоча… вона просто грала на нашому боці. І їй, здається, подобалося дивитися, як я тону в усмішках і соусі песто.

Того вечора я стояла в холі. У моїй сукні злегка перекошений виріз (я ж намагалась зробити “сексуальну асиметрію”, але вийшло “напад швейної катастрофи”). Свічки світили. Їжа парувала. Мій лоб блищав — теж парував.

Лукос з’явився, як завжди, нечутно. Його очі пробіглися по столику, потім по мені… затримались на серветках, які я склала у формі зайців.

— Нова техніка оборони? — запитав він, вказуючи на серветки.

— Це… кролики. Для натхнення. Вони символ родючості. Тобто тепла! Тобто… неважливо.

Він сів. Повільно, мов у кіно, де герой точно щось підозрює, але глядач ще не знає, що саме.

— Я не знав, що ти вмієш готувати, — кинув він з тією самою усмішкою, яка вбиває нерви краще за електрошок.

— О, я теж не знала. Тому я — не готувала.

— Розумно.

Ми їли мовчки. Я рахувала, скільки разів він кине той самий погляд: злегка косо, з легким прищуром, наче я — цікава шахова фігура, яку хтось поставив не на ту клітинку.

А потім він раптом мовив:

— Цікаво, як швидко людина може навчитись носити чужу маску… і чи не зростається вона з обличчям?

Я ледь не втопилася у винограді.

— Що?

— Жартую, — сказав він, хоч вигляд у нього був абсолютно серйозний.

І знову мовчання. І знову погляд.

Чорт, ця вечеря повинна була бути найкращою у моєму житті (за словами Ізабель) але ці жарти зовсім не дають мені спокою.

Цей чоловік — або агент ЦРУ, або просто дуже уважний. І я ще не вирішила, що страшніше.

Після вечері я вилетіла в кімнату, зателефонувала Селесті й прохрипіла в трубку:

— Він усе знає. УСЕ.

— Ти що, щось сказала?

— Ні! Але він так дивився! Як мікроскоп!

— О, тоді точно закохався. Вони всі так дивляться, коли не знають, як зізнатися. Далі буде гаряче.

— Белло, це не роман. Це… це якесь шоу виживання.

— А ти — головна героїня. Сміливо! Завтра — нова місія. Ми не зупинимось.

Наступного ранку мене розбудив дзвінок.

— Вставай, у нас план! — з шаленим запалом повідомила Белла. — Сьогодні ти випадково проведеш час із Лукосом. Так, щоб Софі побачила. Ревнощі — це не злочин, це стратегія.

— Белло, я вже казала: я не хочу воювати. Моя місія — провалити це нареченство, а не вигравати корону.

— Саме тому я все влаштую. Просто слухайся і вдягни оту білу сукню. З тими безглуздими бретельками. Вона тобі пасує.

— Вона мені не пасує. Вона пасує пугалу.

— Саме так. Селеста — смішна, незграбна, зворушлива. В цьому твоя сила!

Коли я вийшла на задній двір, де Лукос читав щось на планшеті під тінню оливкового дерева, я вже знала — Белла знову втягла мене у щось. Тому що, як тільки я зробила кілька кроків у його бік, просто випадково з кущів визирнула Софі. З келихом соку. Такий собі «сік ревнощів».