Читати книгу - "Остання із роду Віндор, Надія Філіпська"

Аріелла Віндор

«Ур, це що ж виходить, льодяник ще й готує?» – запитала я духа, і завмерла, побачивши дракона біля плити.

Оцінювала це видовище мало не з відкритим ротом.

– Якщо ти закінчила, можемо обідати, – ніби не помічаючи мого здивування мовив дракон.

Шлунок голосно забурчав, і я поспішила за стіл, кинувши свою угоду на стос інших від «женихів».

Після смачного обіду, я збирала посуд під пильним поглядом дракона.

– Залиш це, – рука дракона опустилася на мою, зупиняючи.

– Що, – не зрозуміла я, але лишила недомитий посуд у мийці.

– Прийшов час обговорити справу, – і знову пронизливий погляд льодяних очей.

«Ур, невже дійсно пора?»

«Арішка, годі вже маринувати свого дракона! Вони не люблять сидіти без діла! Он, вже навіть куховарити почав!» – повідомив Урос, влаштувавшись на краю столу.

«Нікого я не мариную! І відколи це він став моїм?» – насупилася я.

– Добре, – подумавши, погодилася я з льодяником і сіла за стіл. – Мені потрібна одна рослина – златник червонястий. ЇЇ корінь використовується для приготування багатьох рідких зіль. Проблема в тому, що в місці його проростання водяться небезпечні тварини, – дракон уважно мене слухав, і я продовжила, – ці тварини як би не зовсім місцеві, і дуже небезпечні.

– Не знав, що в цих краях живуть небезпечні тварини, – здивовано промовив дракон.

– Не зовсім тут, і не зовсім зараз, – почала пояснювати. – Вірніше, якраз зараз але не зовсім тут.

– Нічого не зрозумів, – дракон, схоже, вже заплутався в моєму поясненні, а я ще нічого і не розповіла.

– Я краще покажу їх у книзі, – повідомила і, скочивши зі стільця, підбігла до дивана у вітальні, за яким вся стіна була забита полицями з книгами. – Ур, дай мені книгу про трипатонів.

Книга швидко вилетіла з полиці і лягла мені в руку, і тільки потім я усвідомила, що сказала це вголос. Дракон вже стояв поруч, і вдавав, що все гаразд. Можливо, не почув.

– Ось вони, – присівши на диван, я показала звіра в книзі.

Дракон примостився поруч, і, забравши книгу в мене з рук, почав читати. А я ледве могла зосередитися, адже дракон був досить близько, і його аура давила ще більше.

«Невже дракон не може нічого зробити зі своєю аурою? Чи це вона на мене так діє через відсутність енергії?»

«Дракони дуже сильні маги, і залишки їхньої енергії завжди вирують навколо них. А ще вони досить рідко бувають серед людей, тому і не знають, як впливають на звичайних людей».

«Але ж я відьма!»

«Так, і якби у тебе був порядок з аурою то ти б нічого і не помітила».

«І тут доводиться страждати. Мало мені спорожнілого резерву, тепер ще й протистояти аурі льодяника доведеться!» – пожалілася Хранителю.

– Арія, вони вимерли з появою драконів на континенті! – здивувався льодяник, дочитавши інформацію.

– А якщо уявити, що дракони не з’явилися, то тоді б трипатони, як найбільші хижаки на континенті, залишилися б.

– Можливо, – погодився дракон, і допитливо подивився на мене. – До чого ти хилиш, Аріє? – цей хижий погляд пробирав до мурашок.

«Ну ось, настав час розкрити карти».

– Адже може бути світ, в якому події розвивалися інакше, – почала я.

– Тобто, дракони залишилися жити на островах, – уточнив льодяник.

– Так, а можливо і взагалі не з’явилися...

– Це все дійсно цікаво, але як пов’язане з появою трипатонів у нашому часі?

– Вони живуть у паралельному світі.

– У паралельному світі? Я правильно зрозумів? – уточнив дракон.

Я хитнула головою і подивилася на дракона. Він не зводив із мене погляду скануючи мене.

– Дозволиш? – запитав дракон, зрозумівши, що через мій захист йому не пробитися.

Учора, поки шукала амулет зі зліпком моєї аури, знайшла ще один цікавий амулетик. Він захищає від сканування аури, от і вирішила, що він теж не буде зайвим.

Кивнула, і з острахом потяглася до широкого браслету на лівому зап’ястку. Застібка клацнула, дозволяючи дракону вивчити нитки моєї аури, до чого він негайно і приступив. Вивчав мою ауру, розплутуючи ниточку за ниточкою. А їх там у мене намішано вдосталь. Переконалася, що амулет зі зліпком аури працює досконально. Дракон дійсно бачить мою справжню ауру, але цілу, таку, якою вона була раніше, а не діряву, як зараз.

– Мандрівниця світами, – нарешті видав льодяник, знайшовши ниточку потрібного кольору. – Як цікаво, – протягнув дракон.

Так, весь мій рід вміє мандрувати між світами, але лише у нашому часі. Це і дар і прокляття. До речі скажу що таких «проклять» у мене ще є декілька крім цього. Ось тільки доступу до них зараз у мене немає.

– Я гадав, що це міф, – зізнався дракон, коли перший подив пройшов.

– Ні, але це вкрай рідкісний дар притаманний роду Віндор. Але мій рід вважає це швидше прокляттям аніж даром. Про нього не розповсюджуються, – клацнула застібкою браслету, повертаючи його назад.