Читати книгу - "Маркус, Ірина Скрипник"

Карлос, мов диригент невидимого оркестру, плавно рухав руками в повітрі. Його кроки були повільними та впевненими. Його очі виблискували диявольським вогнем. Обличчя випромінювало шалену радість. Він насолоджувався своєю тиранією, кожною руйнацією, кожним криком страху. Коли останній будинок звалився, Карлос обернувся і перетворився на величезного вовка, який граційно і люто кинувся на тих, що вижив серед цих руїн. Я приєднався до його гри, намагаючись не ставити зайвих запитань. Паніка та хаос поглинули місто, і надвечір Рохтельберг перетворився на місто-привид, повний мерців і руїн. Ніхто не вцілів. Ніщо не вціліло.

Переконавшись у своїй перемозі, Карлос здійнявся в небо. Його голос пролунав над порожніми вулицями:

—— Встаньте з мертвих усі, хто удостоївся сьогодні випробувати мою кров! Повстаньте і служить мені!

Як і очікувалося, повсталих було небагато. Більшість мешканців ми жорстоко вбили. Лише небагатьох Карлос напоїв своєю кров'ю під час полювання. Вони були слабкі й ледве стояли на ногах, але слухняно йшли на його поклик. Обернені й повсталі, ті, хто нещодавно були звичайними людьми, вставали перед ним на коліна. Карлос стояв, гордо височіючи над своїми новими творіннями. Його постать сяяла силою та могутністю. То була його зоряна година.

Спостерігаючи за ним, я з гіркотою подумав, що тепер можу бути йому не потрібним. Схоже, що на цьому наші шляхи розходяться. Я зробив все, що міг. Мені не вистачатиме маленького і слабкого Лукаса, яким він був раніше. Зітхнувши, я попрямував до того, що колись було головною міською брамою. На мій подив, Карлос з'явився біля неї першим. Схрестивши руки на грудях, він дивився на мене з зарозумілістю та зневагою.

—— Куди це ти зібрався? Хіба ти не присягав мені вранці у вірності?

Я завмер на місці, а Карлос, величний і зарозумілий, продовжував дивитися на мене. Його очі, наповнені крижаним вогнем, пронизували мене до глибини душі. Я мовчки стояв, ніби не мав можливості вимовити хоч одне слово. Я просто не знав, як йому пояснити те, що збирався зробити. Не міг підібрати потрібних слів. І тут він наблизився. Його голос, ледь чутний шепіт, проник у мої вуха:

——— Ти мені ще потрібний…

Від його шепотіння шкіра на мені вкрилася мурашками. Він був так близько, що я розгубився і відвів погляд. Його поведінка бентежила мене, але Карлос не збирався зупинятися. Легкий укус за вухо та ще один шепіт:

—— Ти ж будеш моїм генералом?

Я вагався, відчуваючи, як горять мої щоки. Він провів по моєму обличчю своєю холодною рукою, ніби хотів заспокоїти моє хвилювання. Потім відвернувся до своїх нових підопічних, і тут моє серце забилось ще швидше. Я не міг відірвати свій погляд від його спини, яка здавалася ширшою, ніж зазвичай, від його руки, якою він доторкнувся до мене. Всередині все палало. Маніпулятор... Хитрун... Махінатор... Інтриган... Але як же йому пасувала ця нова підступність! Так він став ще більш привабливим та жаданим! Я хотів його. 

Моє тіло вже давно відповідало 15-річному віку. Я мав вже певні потреби. І якщо він ще колись повторить щось подібне, я не впевнений, що зможу стриматись. Він знав про це... Він точно знав, але дражнив мене, щоб у мене й думки не було піти від нього.

—— Навіщо ж ти це робиш? - Прошепотів я, стискаючи одяг в районі серця.

Але він, здається, мене не чув. Він стояв до мене спиною за кілька метрів, оточений своїми новими послідовниками.

—— Багато століть подібні нам були гнані лише за те, що ми не харчуємося звичайною людською їжею! Але сьогодні настав наш час! Ми змінимо порядок цього світу і станемо тими, кого всі боятимуться. Ми станемо силою, яку всі поважатимуть! Ми станемо нацією, яка поставить навколішки всіх, хто колись плюнув у бік хоча б одного вампіра! Ми створимо свою власну державу! 

Після цих слів він повернувся до руїн міської брами і, вказуючи на неї, голосно крикнув:

——— Тож нехай розпочнеться наш вампірський бенкет!

Після цього натовп новонароджених вампірів сліпо побіг уперед. Ними керувало лише одне бажання — випити якнайбільше крові. Вони знищували все на своєму шляху. За ту ніч зникло кілька великих міст. Це була найбільш кровопролитна ніч за весь час, що я знав Карлоса. Він мстився людям за те, що через них йому довелося спати в вогкості в місцях, де вони самі навряд чи спали б. Мстився за те, що вони багато разів намагалися його вбити і, швидше за все, зробили б це, якби мене не було поряд. Мстився за те, що кожного разу, коли він звертав когось, щоб урізноманітнити нашу компанію, бідолаху завжди чекала одна й та сама доля. Людям було все одно, хто стоїть перед ними: маленька дівчинка чи статний чоловік. Підсумок був завжди той самий. Тому ми ніколи не затримувалися довго на одному місці, і за це він теж мстився. За те, що йому завжди потрібно було кудись йти замість того, щоб насолоджуватися дитинством, як і всі нормальні діти його віку. Він мстився їм за життя, якого в нього ніколи не було.

Я чудово розумів це і тому навіть не намагався зупинити його. Я просто спостерігав за всім, що відбувалося з боку. Іноді Карлос підходив до мене, але після того, що сталося, я намагався уникати його. Це, схоже, тішило його. 

Наступну ніч він також назвав «ніччю вампірського бенкету», але цього разу наказав мені повести новонароджених вампірів за собою. Я так і зробив. Карлос же вирушив тієї ночі в Беркіс — найстаріше і найпохмуріше місто на всій Пангеї. Там на нього вже чекали.

—— Пане,— почав кланятися перед ним чоловік з довгим носом,— який же я радий, що з вами все гаразд! 

—— Ти дізнався те, про що я тебе просив? - сухо запитав Карлос.

—— Звісно, ​​я дізнався про все, що тільки міг про те, звідки з'явилися ці так звані «мисливці на вампірів», але боюся, що це непридатне місце для такої розмови. Чи не пройдете ви в мій паб?

Карлос недовірливо глянув на чоловіка, а потім на кілька силуетів, які загадково з'явилися попереду. Трохи подумавши, він все ж таки пішов з ними. Однак була одна обставина, про яку він не знав.