Читати книгу - "Про любов для дітей, Ангеліна Кріхелі"

Навіть батьки сприйняли таку пропозицію дочки прихильно, оцінивши наведені аргументи. Любомир відважно (серце билося в грудях переляканим птахом) зателефонував керівництву та попросив різдвяну відпустку на тиждень. Зрештою, невитраченої відпустки в нього накопичилося за кілька років стільки, що він міг і кілька місяців поспіль не виходити на роботу. Але так не заведено не тільки в їхній конторі, а в принципі в країні. Вважалося поганим тоном, незважаючи на всі існуючі закони про працю. Випав ненадовго, і все — рахуй пропав із команди однодумців та колег.

Віра затамувала подих біля телефону. Щойно почувши дозвіл керівника на оформлення відпустки чоловікові, щаслива пурхнула дзвонити тітці Соні.

Ланцюжок радості продовжився, тому що тітка Соня теж виявилася щиро рада такому повороту. Для неї було важливо знати, що не всім від неї щось необхідно, хтось і з нею побажав просто поділитися теплом своїх сердець.

Усього цього ланцюжка радості та усвідомлення, можливо, і не було б без друзів Наді, які одним своїм існуванням змусили дівчину переглянути цінності життя. А з нею змінили пріоритети і батьки — і помчало, як снігова куля. Тому що хоч на свято Федір з ними і не вирушив (посилено готував свій черговий винахід до майбутньої виставки інженерних див, щоб знову з честю представити країну), але до тітки Соні був офіційно запрошений. Звісно, хлопчик негайно дав свою згоду. Власне, він у ці кілька днів майже весь свій вільний час проводив у домі Надії, Віри та Любомира — його душі тут було затишно.

Надя посміхнулася своїм роздумам і глянула на друзів, буквально фізично раптом відчувши тишу.

Нині вони мали одягати костюми і готуватися до заходу. Але Кощій та Яга тільки пильно дивилися на неї, не рухаючись із місць. Навіть Горинич не промовив жодного слова, навмисне ретельно розглядаючи свої червоні рукавиці зі сніжинками. Він тільки трохи просунувся вглиб імпровізованої гримерної і примостився на краєчок низенької дитячої лавочки.

— Чому ви так дивно дивитеся на мене? — здивовано спитала Надя.

— Скоріше докірливо, — поправив її Кощій.

— Тим більше, — насупилась дівчина. — Що трапилося? Все ж добре начебто. Завідувачка навіть не спитала, чи справжній Горинич, — вона вимушено хихикнула.

Але цього разу навіть Змій її не підтримував.

— Ти навіщо нас за інших людей видала? — прямо запитала Яга.

— Тобто як за інших? — не зрозуміла Надя.

— Який такий Костянтин? І яка ще Ядвіга?

— А що мені треба було сказати? — обурилася Надія, переходячи до наступу. — Познайомтеся: це Баба Яга, але вже не баба, а просто Яга, а це чарівник Кощій і з ними їхній товариш та соратник Змій Горинич? Я до вас цих чарівників, яких заведено вважати мало не абсолютним злом, привела на свято до дітей?

Яга зніяковіло опустилася. Щось сьогодні вони всі надто запальні.

— Теж правда, — кивнув Кощій. — Вони ж люди, звикли до відомих образів.

— Але ж імена чужі брати до біди! — піднялася знову Яга.

— Та поясніть мені, що я не так зробила! — наполегливо попросила Надя.

Горинич тільки водив головами від одного, хто говорить, до іншого.

Віра з Любомиром пішли разом із завідувачкою дитсадка обговорювати деякі організаційні питання, тому цієї розмови не чули.

— Ім'я занадто багато означає, щоб просто так міняти його, — коротко відповіла Яга.

— А у нас їх змінюють досить часто, — розгублено пробурмотіла Надія. — Я вже не говорю про всілякі скорочення, які й самі по собі — окремі імена. Або псевдоніми, ніки усілякі.

— У вас багато чого роблять, викликаючи на себе небезпеку, — буркнула Яга, намагаючись заспокоїтися і сама не розуміючи, чому так розгнівалася. — Це я вже встигла помітити. Сподіваюся тільки, що роблять люди так із нерозуміння суті.

— З таким темпом життя взагалі дивно, що вони хоч щось обдумати чи відчути встигають, — тихо підтакнув Кощій, беручи до рук свій костюм і неквапливо вдягаючись.

— З темпом згодна, — кивнула Надя. Не для поступки, а й справді погоджуючись із чаклункою. — А ось із іменами... Я, звісно, не все знаю. Тобто майже нічого не знаю із законів чаклунства, — спішно поправила вона себе. — Але зате я знаю приклади справжнісіньких чудес порятунку, коли люди одне тільки ім'я змінювали. У нас навіть у класі хлопчик був, у якого з родини тато пішов...

— Я дивлюся, це просто традиція якась у вас... — гірко хмикнув Горинич, вникаючи у розмову, не в змозі змовчати і знову згадавши сумні очі аніматорки та мами крихітки-скрипачки.

Надя знизала плечима, не знаючи, що сказати на це.

— Так от, цього хлопчика всі дражнили, ніби він тату не потрібен, тому той і втік. Навіть чудовиськом називали.

Горинич невдоволено насупився, але промовчав.

— Хлопчик цей умовив свою маму, змінив ім'я і по батькові. А прізвище дідуся узяв. Ім'я сам вибирав, ретельно, прискіпливо. Не знаю, за якими критеріями, але після того, як він ім'я змінив, його життя налагодилося.

Яга мовчки дивилася на Надію, у її очах з'явилося співчуття. Причому одночасно до цього невідомого хлопчика та наївної Надії.