Читати книгу - "І навіть смерть не розлучить нас, Микола Білоус"

Вечором першого травня рейсовим автобусом дістався до містечка. На автовокзалі глянув на розклад руху – останній транзитний мав бути через три години. «Встигну» - подумав Сашко і, уникаючи людних місць, бічними вуличками та дворами рушив до свого будинку. На підході за кілька секунд уважно обдивився навколо двір. Нікого. Зайшов у під’їзд і піднявся на другий поверх. Для певності викрутив лампочку перед лічильником на площадці. «Подалі від зайвих очей,» - міркував собі. Федір Давидович не чекав на гостей. До пояса голий, у спортивних «адідасівських» штанях, готувався повечеряти та йти до сну. Несподівана поява Сашка Сучкова спочатку його збентежила і насторожила. Проте потім, він подумав: «Приїхав пом’янути матір. Має право. Як не крути – а син» і    широко відкрив двері квартири .

- Заходь, Сашко.

- Вибачайте, Давидовичу. Я на кілька хвилин. У справах тут, у вас. Дай, думаю, заскочу. Пом’янемо покійницю…

- Авжеж ж. Варто…

Сучков дістав із пакета пляшку коньяку й поставив на стіл.

- Хороший коньяк, - промив Федір Давидович, глянувши на пляшку, - дорогий. Тоді діставай з буфета чарки, а я лимон помию…

Згодом присів поруч із Сучковим. Налив спочатку Саші, потім собі.

- Ну давай, - і, перекинувши до рота чарку з напоєм, смачно крекнув й потягнувся за лимоном. – А ти чому не п’єш, Сашо?

- З радістю, Давидовичу. Та за кермом. Гляди десь зупинять. Адже свято…

- І то правда. Тоді я ще чарчину…

Після другої Федора Давидовича несподівано розвезло. Повело збоку–вбік.

- Щось недобре мені, Саша, - заледве вимовив,  - піду вмиюсь. Мабуть, серце… - Спробував піднятися зі стільця – і не зміг. – Допоможи, Саша…

Він опускав Федора довго і жорстоко. Увесь свій біль, усі свої приниження та образи за кілька дитячих років повертав своєму мучителю з такою люттю й ненавистю, що, здавалось, у того ось-ось вискочить через горло шлунок. І лише тоді, як Федір кілька разів смикнувся, захарчав блювотинням, Сучков схаменувся й зупинивсь. Перекинув бездиханне тіло нелюда у ванну, закрив горловину і включив воду. Згодом, повернувся в кухню, зачистив сліди перебування в квартирі й попрямував до виходу. В коридорі машинально глянув у дзеркало біля дверей і закляк. Із дзеркала на нього дивився Федір Давидович. Як тоді, давно, в дитинстві, в маминій кімнаті. Хижим, прищуреним поглядом пронизував Сашка наскрізь. Зверхня, іронічна посмішка блукала по губах чоловіка. Сучкова осінило, усвідомлення скоєного холодом стисло серце: він убив Федора, але не звіра. І тепер той звір живе у ньому, готовий незабаром вийти на полювання…

Розділ 6

Сучков побачив Марійку випадково. Спочатку навіть не повірив, що це вона. Адже скільки років пройшло. Припаркувався недалечко й уважно спостерігав за пристойною молодою жінкою з двома дівчатами, які безтурботно прямували з пакетами продуктів тротуаром від супермаркету до свого автомобіля. «Очам не вірю, - пробігло в його голові. – А я гадав, що покінчив з цією сімейкою. А воно ось що…» Одягнені, мов з «голочки», хоч зараз на обкладинку модного журналу. Машина не з дешевих – фольсваген «Таурас». Піднялася сама чи має заможнього хахаля? Цікаво?» Несподівано в душі Сучкова темною гадиною заворушилася, засичала давня ненависть до покійного Арсена і до всієї його сім’ї. Він не хотів, він боявся зізнатися собі, що продовжує заздрити йому навіть тепер. Коли його давно вже не було в живих. Підсвідомо потягся слідом через усе місто за машиною Марійки. Згодом, спостерігаючи, як сімейство вивантажує з машини пакети з продуктами, дістав із кишені айфон і заглибився в соціальні мережі. «Як ти міг упустить її з поля зору, - картав себе у душі і Сучков – професіонал сраний.»Йому чітко пригадалися похорони Арсена: рідні, знайомі, колеги по роботі і вона, Марійка, - убита горем, обколота антидепресантами молода вдова: відсторонена, байдужа, наче мертва, біля домовини чоловіка. Він, Сучков, стояв за спинами колег і відчував, як незрозуміла радість раптом оживає в його серці і щемким задоволенням розливається по всьому тілу.

     План визрів миттєво. Наступного дня, дочекавшись коли біля кабінету Марійки не було людей, постукав у двері.

- Заходьте, - пролунало у відповідь. Прочинив двері й зайшов до середини.

- Добрий день. Вибачте, - промовив. – Пробігав отут у справах, дивлюся – знайоме прізвище. Дай, думаю, загляну. Може, Марійка?

- Сашко? – розгублено підняла очі від комп’ютера жінка.

- Так. Сашко. Олександр Сучков, власною персоною.

- Як ти?! Скільки часу минуло?! – зраділа жінка.

- А ти як?!

- На роботі, як бачиш… Працюю…

- А я на заслуженому відпочинку. Так ти мовити, персональний пенсіонер.

- То ти присядь, Олександр. Бо якось з дверей незручно.

- Дякую, - промовив Сучков. – Приємно здивований. Радий такій чарівній жінці.  Наче янгол небесний

- Справді? – обізвалася Марійка і зашарілася. – Не вганяй у краску Саша. Може на щось скаржися? Давай огляну…По дружбі…

- Якщо твоя воля. З радістю. Давай. – «Радіє компліментам, як дитина шоколадці, - подумав Сучков. – Напевно одинока. Вся в роботі й турботах про сім’ю.» Швиденько скинув вітровку та світер і витягнувся у всій красі, мов солдат перед командиром. Це був заздалегідь добре продуманий план. Його м’язисте, натреноване тіло спортсмена завжди манило жінок. «А вона насправді нічого. Жіночка в соку. І фігура доладня і попка…» продовжував думати про Марійку Сучков, стежачи за її руками з фонендоскопом. – Вдає ніби слухає, а самій так і хочеться доторкнутися до мене пальчиками. Провести ними по руках, по грудях… «Клюнула» ти рибко, і тепер я тебе не відпущу.» Слово за словом – Марійка розповідала про дітей, про роботу. В мене також двоє, - говорив Сучков. – Дівчата. Дорослі вже. В столиці живуть. Дружина кілька років тому несподівано померла. Онкологія. Тепер одинаком пливу по течії, як і ти, Марійко. В нашому віці важко знайти собі достойну пару. Для Сучкова це була давно опрацьована тема. Легенда на всі випадки життя. Скільки таких «дурних куриць», як подумки називав жінок, «попалися» на неї і злічити в пам’яті не міг.