Читати книгу - "Трійця непосидючих, або халепа на трьох, Каріна Дубініна"

Цей день я чекала ще з учорашнього ранку, і ось він нарешті настав — ми з Валькою, нашими батьками і, звісно, Бегемотом вирушали до парку атракціонів! Я прокинулася ще до світанку, так хвилювалася, що навіть забула про свої справи.

— Ірко, ти готова? — запитала мама, заглядаючи в мою кімнату.

— Так! — закричала я, стрибнувши з ліжка. — Я вже одягнулася!

Мама засміялася і погладила мене по голові.

— Ну тоді швиденько снідаймо і вирушаймо.

Я ніколи не любила чекати, особливо, коли попереду такі пригоди. Валька з родиною вже стояли біля будинку на великому синьому авто. Ми забралися в машину, і Бегемот теж зайняв своє місце між мною та Валькою на задньому сидінні, гордо задерши хвіст.

— Готова до польоту в космос? — запитав мене Валька, коли ми виїхали на дорогу.

— Готова! — впевнено відповіла я. — І Бегемот теж!

Наш кіт виглядав трохи розгубленим, але я знала, що він завжди готовий до нових пригод. Адже без нього жодна подорож не була б повною і такою цікавою.

Коли ми приїхали до парку атракціонів, я відчула, як всередині мене щось затремтіло від захоплення. Повітря було наповнене запахом солодкої вати, попкорну і чогось невідомого, але такого захопливого. Довкола було багато людей, і всюди крутилися каруселі, миготіли яскраві вогники.

— Погляньте, там ракета! — раптом закричав Валька, вказуючи на високий атракціон у вигляді космічного корабля.

Я вдивилася туди, і моє серце застрибало від радості.

— Це він! Наш квиток до космосу! — вигукнула я, і ми разом побігли до ракети, тягнучи за собою батьків.

Атракціон виглядав вражаюче: величезна ракета, яка підіймалася високо в небо. Я уявила, як ми полетимо прямо до зірок. Батьки допомогли нам сісти в крісла, пристебнули ремені безпеки, і я відчула, як хвилювання змішалося з передчуттям неймовірного.

— Приготуйся, астронавте, — серйозно сказав Валька, дивлячись на мене. — Через кілька секунд ми будемо в космосі!

Ракета повільно почала підійматися, і я відчула, як земля віддаляється. Вітер свистів у вухах, і я закрила очі, уявляючи, що ми вже залишили нашу планету позаду. Валька міцно стискав поручні, але я бачила, що йому теж страшенно подобається.

— Ось вони, зорі! — вигукнула я, коли ракета піднялася на самий верх.

Зірки, звісно, були лише у моїй уяві, але в той момент мені здавалося, що ми дійсно в космосі. Навколо нас безмежна темрява, тільки іноді сяють далекі зорі. Я обернулася і побачила, що Бегемот, залишившись на землі разом з батьками, спостерігає за нами знизу. Уявила, що він залишився на нашій базі як головний командир.

— Командир Бегемоте, ми на орбіті! — закричала я вниз, махаючи йому рукою.

Ракета почала повільно спускатися, і з кожною секундою ми все ближче були до Землі. Я відчувала, як серце б’ється в грудях — настільки захопливою була ця пригода.

— Ми повертаємося, Ірко! — гукнув Валька, коли ракета м’яко приземлилася.

Коли атракціон зупинився і ми вийшли з крісел, мені здалося, що ноги трохи підкошуються. Але це було так здорово! Валька сміявся, а Бегемот, побачивши нас, ліниво позіхнув, ніби хотів сказати: "Що ж ви так довго? Я вже все тут проконтролював."

— Як вам політ, маленькі космонавти? — запитав мій тато, підморгуючи.

— Це було неймовірно! Ми бачили зірки і літаки, і навіть шатл! — збуджено відповідала я.

— І Бегемот добре справлявся зі своєю роллю командира! — додав Валька, погладжуючи кота по голові.

Потім ми ще довго блукали парком, досліджуючи кожен куточок, кожен атракціон, як справжні дослідники незвіданих галактик. Спочатку ми з Валькою вирішили спробувати велику карусель, яка крутилася так швидко, що здавалося, ніби ми потрапили у справжній вихор. Коли карусель набрала швидкість, я уявила, що це не просто карусель, а величезний космічний вихор, який затягує нас у новий вимір. Вітер свистів у вухах, а ми сміялися, тримаючись за поручні, наче це були канати на космічному кораблі. Коли карусель нарешті зупинилася, я ледве втрималася на ногах, але це було так весело, що ми тут же захотіли ще!

Наступним був тир, де ми із завзяттям змагалися у влучності. Я уявила, що ми стріляємо не просто в картонні мішені, а у космічних піратів, які намагаються захопити нашу ракету. Валька був зосереджений, мов справжній стрілець, і влучав майже в кожну мішень. Коли мені вдалося збити одну з них, я відчула себе героєм, який щойно врятував нашу команду від небезпеки. Бегемот, сидячи на руках у мами, уважно спостерігав за нашими діями, і, здавалось, навіть він визнавав нашу майстерність.

— Всі пірати переможені! — урочисто оголосив Валька, і ми обидва розсміялися, радіючи своїм перемогам.

Після цього ми пішли купувати солодку вату. Вата була така велика і пухка, що нагадувала мені хмари в космосі, де ми тільки — но побували. Я відірвала шматочок і подала Вальці, уявляючи, що ми їмо справжню космічну їжу, яку можна знайти тільки на далеких планетах. Смак був солодким і ніжним, як мрії про нові пригоди.

— Уявляєш, якби насправді в космосі були такі солодкі хмари? — замріяно сказала я, смакуючи ще один шматочок.