Читати книгу - "В обмін на кохання, Солен Ніра"

Я прокинулась раніше, ніж хотіла. В голові ще звучав голос Лукоса: “Гарно впала сьогодні. Натхненно.”

Хочеться відповісти: “Дякую, репетирувала все дитинство”. Але вчорашнє падіння дало мені головне — Софі кипіла від ревнощів, Белла тріумфувала, а я… я досі не розуміла, навіщо мені все це.

— Ідеальний ранок для прогулянки, — сказала Белла, встромивши голову в мою кімнату без стуку. — Вдягнися так, ніби не намагаєшся вразити Лукоса. Але щоб вразити.

— Це як?

— Зроби хвіст. І одягни той білий светр. І джинси, які тягнуться. Хоч трохи піддаватимешся гравітації — не впадеш.

— Геніально. Мода для тих, хто падає з гідністю.

Я вийшла на подвір’я, тримаючи в руках чашку кави, й наївно сподівалася, що прогулянка буде справді спокійною. Але ж ми всі розуміємо, що спокій — це не про мою місію.

— Ходиш колами вже третій раз, — пролунав позаду голос Лукоса.

Я обернулась і побачила, як він йде у моєму напрямку. У звичайній футболці. Босоніж. Із собакою. У нього є собака?! Щось середнє між вовком і хмарою. Пес глянув на мене так, ніби одразу оцінив рівень моєї загрози — нуль.

— Це твоя охорона? — запитала я, киваючи на собаку.

— Це мій терапевт. Краще за будь-якого психоаналітика. Не перебиває.

— Я теж не перебиваю. Просто падаю час від часу.

— І це твоя фішка. Не кожна наречена так артистично летить обличчям у траву.

— Мене називали “повітряна королева” в школі. Не через грацію, а через кількість польотів.

Лукос усміхнувся куточком вуст. Його очі ковзнули по мені — швидко, неочевидно, але я помітила. Потім він мовчки пішов далі але… не один. Я автоматично пішла поруч. Супер. Прогулянка двох людей, які ніби не мають нічого спільного.

— І як твої стосунки з мамою? — зненацька спитав він.

Я ледь не спіткнулась об власну логіку.

— Ем… добре? Вона… дуже… любить ромашковий чай.

— Це характеристика? Чи спосіб уникнути відповіді?

— Це моя суперздатність. Виходити з розмов, лишаючи після себе легкий аромат трав.

Ми йшли ще кілька хвилин мовчки. Його собака нюхав усе підряд. А я… намагалась не закохуватись. Знаєш, це як тримати воду в долонях. Усе одно просочується.

— Знаєш, Селесто… — почав він.

— М-м?

— Є в тобі щось дивне.

— Це через ранкові креми. Я, можливо, перетворююсь на кактус.

Він знову хмикнув. Його усмішка — рідкісна, але кожен раз як свято. Потім він зупинився, глянув на мене довше, ніж звично. І сказав:

— Просто не переставай бути… собою.

Я кивнула. Усміхнулась. І зробила те, що вмію найкраще — зачепилась носком за корінь дерева й гепнулась на коліно.

Собака зиркнув, як досвідчений критик. Лукос простягнув руку мовчки. Підняв. І вже не відпускав одразу.

Це була лише прогулянка. З кавою. З собакою. З ним. Але серце — підозрюю — вже не там, де було.

Вечір підкрався непомітно. Або ж я була надто зайнята власними думками після тієї прогулянки з Лукосом. Відчуття було дивним: ніби все пішло за планом Белли, але при цьому ніякого плану в мене й не було.

Серце все ще відгукувалося на його слова:

“Просто не переставай бути собою.”

Наче це так легко, коли ти буквально граєш чужу роль.

— Час підводити підсумки! — Белла увірвалася в мою кімнату, як завжди, без стуку. — Я все бачила! Ти і Лукос… ого. Прогулянка? Контакт очей? Легка фізична взаємодія?

— Я впала.

— Я знаю! Це було геніально. І дуже в твоєму стилі.

Я присіла на ліжко, стягуючи шкарпетки й намагаючись не видавати, як сильно втомилася від власних “успіхів”.

— Белло, ти точно впевнена, що це все… потрібно? Я ж не… — я зависла, підбираючи слова, — я не залишусь тут надовго.

— А що, якщо… Лукос закохаэться? — Белла примружилася й сіла навпроти, обійнявши подушку. — Ти подумала про те, що, можливо, не все так просто, як здається? Можливо, ти вже залишишся тут довше, ніж думаєш.

— Я не залишуся. — Це прозвучало твердіше, ніж я очікувала. — Софі ідеальна наречена, всі це чудово знають, але досі чомусь не виженуть мене.

Белла замовкла, на її обличчі вперше за довгий час зникла грайливість.

— Вибач, — сказала вона тихо. 

Я хотіла щось сказати, але в цей момент у дверях з’явилася Софі. Неначе знала, коли найкраще зіпсувати настрій.

— Ой, не знала, що у вас тут… дівич-вечір, — її голос звучав солодко, але очі блищали холодом. — Я просто хотіла попередити, що Лукос вирішив влаштувати невеличку вечерю на терасі. Інтимну. Лише для близьких.

— Близьких? — перепитала Белла з підозрою. — А це означає…?

— Це означає, що я, Лукос… і його “наречена”, — Софі кинула на мене погляд із прихованою насмішкою. — Сподіваюсь, у тебе є щось… більш доречне, ніж білий светр.

Коли вона пішла, Белла підняла руки догори.

— Це війна! Вона відкрито забирає твою територію!

— Белло, у мене немає території. І взагалі… це ж Лукос запросив.

— Лукос запросив, а вона організувала. А це означає тільки одне: вона не збирається здаватися. І знаєш що? Ти теж не будеш!

— Але…

— Жодних “але”! Я подумаю, що ти вдягнеш. Ми покажемо їй, що навіть твоє падіння — виглядає краще, ніж її спроби стояти рівно!

Я не встигла заперечити, як Белла вже кудись помчала, бурмочучи собі під ніс щось про “ефектні повернення” й “вечір переможців”.

Цікаво, що взагалі можна виграти, якщо від самого початку не хотіла грати?

І чому серце б’ється так, ніби саме вирішило вплутатися у все це.

Я стояла перед дзеркалом у кімнаті Белли, яка зараз грала роль персонального стиліста з особливо агресивною енергетикою.

— Це… точно не перебір? — я скосила очі на себе в яскравій зеленій сукні, яка трималася на чесному слові та парі тоненьких бретельок.

— Перебір? — Белла обурено закотила очі. — Це психологічна атака. Софі очікує, що ти прийдеш у своєму звичному «я тільки з ліжка», а ти вриваєшся — бум! — у кольорі весняної отрути й забираєш весь фокус.