Читати книгу - "В обмін на кохання, Солен Ніра"

— Я не хочу забирати фокус.

— Ти хочеш вижити. Це не вечеря, це дуель. І твоя зброя — плечі й усмішка. Пам’ятай, Селесто, плечі рівно, спина прямо, очі — дурні. Це твій фірмовий стиль.

Тераса виглядала, як з реклами дорогих вин: білий текстиль, вогники гірлянд, срібні прибори. Софі вже сиділа за столом, її сукня обіймала кожну вигідну лінію тіла, а усмішка нагадувала скальпель.

— О, Селеста, ти прийшла! — голос солодкий, мов кріплений сироп. — Така яскрава… Я й не знала, що ти любиш сміливі кольори.

— Я теж не знала. Але Белла сказала, що зелений — мій колір. І що «зелений викликає заздрість».

Я сіла, роблячи вигляд, що нічого не розумію. Софі кивнула з посмішкою, яка обіцяла помсту.

Лукос з’явився пізніше, як завжди, наче сам собі подарунок на будь-яку подію. У чорному костюмі, трохи розхристаний, із тією легкою щетиною, яка виглядала так, ніби її намалював художник для настрою “суворий, але романтичний”.

— Леді, — він кивнув. — Селеста, ти сьогодні… світишся.

— Це світиться її сукня, — підкинула Софі. — Справжня нова версія тебе.

— Так, — я кивнула, — тепер я з новим оновленням. Хочу побачити, що зламається першим.

Вечеря була гарна — на вигляд. Але атмосфера була схожа на бій у шахи, тільки фігурами були наші слова, погляди й… ніжки столу, які я щоразу випадково штурхала під час смішку.

— А як ти вважаєш, Селесто, — раптом запитала Софі з ледве помітною паузою перед іменем, — чи повинна майбутня дружина мати вплив у бізнесі свого чоловіка?

— Хм, — я кивнула. — Думаю, майбутня дружина має хоча б розуміти, де він працює. Це вже хороший старт.

Софі сміялась. Я не була впевнена, чи щиро.

Лукос сидів, спостерігаючи за нами з тією напруженою мовчазністю, яка завжди здавалася або неймовірною стриманістю, або бажанням втекти. Його погляд часто зупинявся на мені довше, ніж треба, і кожного разу я питала себе — він щось знає?

І що важливіше — він грає зі мною, чи разом зі мною?

Вечеря завершилась, і Софі підійшла ближче, її голос був ледве чутний:

— Гарно граєш роль, Селесто. Але не забувай, що в кінці п’єси хтось обов’язково знімає маску.

Я усміхнулась.

— Головне — зняти її першою.

Коли всі розійшлися, я залишилась одна на терасі. Лукос повернувся за кілька хвилин і мовчки сів поруч.

— Тобі зручно у чужій шкірі? — спитав він раптом.

Я завмерла.

— А тобі?

Він усміхнувся — коротко, з тінню чогось небезпечного в кутиках губ.

— Досить.

Я не знала, що він мав на увазі. Але відчувала — він точно щось знає. І грає цю гру з власної причини. Можливо, зовсім не такої, як усі думають.