Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

Жінка посміхається ще ширше. Містер Барр стверджено мугикає.

- Хто зображений на цій роботі? – запитує голос із середини натовпу.

- Не можу сказати, що це конкретна людина, скоріше навіяний образ цією людиною. Загалом, це ілюстрація до чудової розповіді.

- Ми хочемо дізнатися назву та автора цієї книги?

- Автор не видавав свої роботи. Але сподіваюся незабаром ці книги вийдуть у світ. Чекайте на пригоди маленького Кастіла.

- Хоч натякніть хто це може бути? – просить жінка у лимонній сукні.

- Не можу. Поки не можу без згоди. Тож ця робота - це ілюстрація Кастіла, який знайшов найцінніший скарб у своєму житті. Цей камінь – показую на прикрасу в руках хлопчика, - це ключ до його мрій.

- А цей погляд? Вам так влучно вдалося передати це захоплення, - продовжує жінка у сукні.

- Це очі моєї близької людини. І повірте мені на слово, вони мають такий самий вираз, коли він переказував мені цю історію.

- Це Ваш коханий?  - прикладає долоню до грудей жінка та щасливо посміхається.

Але в розмову втручається містер Барр, побачивши,  як я починаю червоніти ще більше.

- Годі мучити наш талант запитаннями. В картині мають залишитися і не розкриті таємниці. Давайте відпустимо дівчину і рушимо далі, - посміхається містер Барр.

До мене підходить Зак, простягаючи долоню аби допомогти зійти з невисокого помосту. Я приймаю його руку і роблю один крок.

До нас підбігає чоловік з камерою.

- Дозвольте сфотографувати вас біля картини.

Підіймаюся назад і встаю збоку від роботи. Фотограф робить декілька знімків. Клацання фотоапарату лунає залою.

- Хлопче а станьте поруч з Олівією. Вибачте, як вас звати?

- Зак, - відповідає хлопець і підіймається до мене.

Стає поруч зі мною, притримує долонею мене за спину. Знову клацає фотоапарат.

- А навіщо я на фото? – хлопець наче оговтується від сну.

- Гарно виглядаєте разом, - знизує плечима фотограф.

Зака змінює містер Барр і після ще декількох фото мене відпускають.

Подруга простягає мені стакан з водою. Я вдячно приймаю його та роблю великий ковток.

- То тепер моя подруга – зірка, - посміхається дівчина, беручи мене під руку.

- Я ледь не вмерла там, - стиха кажу на вухо подрузі.

- Ти чудово трималася, - заспокоює мене дівчина.

Нас наздоганяє Зак і забирає в мене пустий стакан, ставить його на столик для фуршету.

- Ти дійсно добре трималася. Гості від тебе у захваті. Ти досі в центрі їх уваги.

Намагаюся непомітно озирнутися. Дійсно. Мене окидають поодинокі погляди. Чоловік із довгими вусами підіймає свій бокал з шампанським і показує жестом, що п’є в мою честь.

Ми повільно крокуємо залою, оглядаючи інші роботи моїх колег. Цікаво, хто як відчуває мрію.

Роботи всі різні. Пара закоханих, лампа джина у піску, книга із намальованим цілим світом на листочках, парашут і небо, гамак на фоні океану.

Наталі відстає від нас на декілька кроків і щось швидко друкує в своєму телефоні. Вибачаюся перед Заком ,залишаю його та підходжу до подруги.

- Нат, щось сталося? – оглядаю її стурбоване обличчя.

- Ліві, я, - невпевнено починає дівчина. – Мені потрібно піти.

- Що сталося? – суворо запитую я.

- Нічого серйозного. В мами знову почалися мігрені і я їй зараз дуже потрібна, тато у відряджені.

- Ліві, вибач. Я обіцяла, що не залишу тебе наодинці з ним. – подруга вказує головою на Зака.

- Навіть не вибачайся. Все добре.

Я обіймаю подругу і Наталі спішить до виходу, шляхом швидко прощається із Заком. Хлопець стає біля мене і ми спостерігаємо як за Наталі зачиняються двері.

- В неї щось сталося? Виглядала стурбованою, - цікавиться Зак.

- Її мама не добре почувається, - пояснюю я.

- Може їй потрібна допомога? Поїхали за Наталі, - турбується хлопець

- Ні. Не треба. Місіс Мартін страждає на хронічні мігрені. Їй потрібні ліки і спокій. Ми будемо тільки заважати.

Ми робимо ще одне коло залою галереї. Підходжу знову до картини Парсельє. Жінка поруч тепло посміхається мені як давній знайомій.

- Вона сподобалася тобі найбільше, - говорить Зак за моєю спиною.

- Так. Вона викликає такі почуття, - роздумую я, посміхаючись до себе, відчуваю у грудях тепло.

- Наче знову снідаєш на залитій сонцем площі в кафе біля будинку вашої бабусі. Звідти відкривався чудовий вид на зелене море Таскани, - тихо каже хлопець.

Я обертаюся до нього. Зак переводить погляд з картини на мене. Його очі зараз теж наче блищать від сонячних зайчиків.