Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

- Ти пам’ятаєш то кафе? – щиро дивуюся я.

- Звісно. Як можна не пам’ятати. Там був найсмачніший гарячий шоколад.

Зак розглядає моє обличчя.

- Якщо чесно, мені вже наскучило ходити по колу. Може прогуляємося трохи містом. А потім я відвезу тебе додому, - пропонує хлопець.

- Давай, - погоджуюся я.

Я підходжу до містера Барра попрощатися.

- Бувай, моя люба, - чоловік цілує мене в щоку. – Через тиждень я оголошу тему нової роботи. Алекс передавай мої вітання.

Зак притримує для мене двері. Виходжу на вулицю, сутінки вже опустилися на вулиці, принісши з собою таку бажану прохолоду.

Ми повільно крокуємо вулицею вздовж відкритих кафе та магазинчиків. Всюди вирує життя. Галас розмов з кафе, цокіт столових приборів об тарілки, дзвоник від дверей магазинів, що відчиняються, сповіщаючи про нового клієнта. Вдихаю повні груди цього повітря, невимушеної спокійної атмосфери у ньому.

- Ти голодна? Можемо зайти в кафе, - пропонує хлопець.

- Ні. Дякую. Я би просто пройшлася. Все одно такого самого кафе як біля будинку бабусі не знайти, -  посміхаюся я.

- Це точно. Там була особлива атмосфера.

- Завжди пахло томатами, оливковою олією і фокачею, - мрійливо кажу я.

- І шоколадом, - додає Зак.

- Марія додавала до мого шоколаду подвійну порцію вершків, - хвалюся я.

- А мені взагалі без вершків. Здається, що вона мене стала недолюблювати після того, як я розбив одну із її ваз.

- О так. Я пам’ятаю це. Вона говорила про цю вазу цілий тиждень. Бабуся подарувала Марії на день народження майже таку саму.

- Так, - сміється хлопець. – Пам’ятаю, я хотів подивитися її, а Марія вилетіла з кухні і вирвала з моїх рук.

Легка посмішка торкається моїх губ.

- Юначе, не смійте нічого чіпати в цьому залі. Інакше привиди розбитих речей будуть навідуватися до тебе, - хлопець пародіює суворий голос жінки .

Ми голосно регочемо.

- Тут люди не такі, - Зак кладе руки в кармани брюк.

Я кидаю на нього запитальний погляд.

- Не такі галасливі? – кажу, сміючись.

- Не так галасливі, - наголошує хлопець. – В Італії у всіх гарячі серця, а не тільки язики. Навіть, Марія, яка завжди галасувала на кухні, злісно дзиркала на мене, але завжди із собою мені давала великий шматок мого улюбленого карамельного торту.

- Я погано пам’ятаю часи із садочку. Я і тебе довго не могла згадати, - зізнаюся я.

- Чесно признатися і я тебе не міг згадати одразу. Але завдяки моїй матері це вдалося.

- Ви вже давно не живете в Італії. А ти туди часто літаєш?

- Не дуже. Тільки на літні канікули. Будинок продали і родичів не залишилося. Я був у Тоскані минулого літа.

- Все дуже змінилося з часів нашого дитинства там? – цікавлюся я.

- Частково. Марія померла, тепер управляє кафе її син.

- Давно?

- Минулої осені. Тож і кафе тепер не таке, надто тихе, та і шоколад вже не такий смачний як у дитинстві.

На мене накатує туга. Хлопець теж стає трохи сумнішим. Раніше веселі спогади тепер приносять із собою нотки суму.

- Алекс показав мені місце у місті, де найсмачніший шоколад. Навіть смачніше, ніж у Марти. Добре, що вона цього не чує зараз, - сумно посміхаюся я.

- Я би зараз не відмовився від шоколаду. Це десь тут? – оглядається Зак.

- Ні. Це далеко звідси. Якось тобі покажу.

- Можна запитати? Твоя картина. Це ж з Алекса ти її малювала? – цікавиться Зак, дивлячись на мене із під густих вій.

- Так. Він був прообразом героя книги.

- Ти всіх зацікавила анонсом цих розповідей, - зацікавлено диветься на мене хлопець.

- Не певна, що вони колись опублікуються. Це роботи матері Алекса. Вона померла, а батько боїться публікувати. Був вже неприємний досвід у місцевій газеті. Вони майже повністю перемінили текст.

- Що за блюзнірство? – обурюється хлопець. - Батько завжди каже, що стиль кожного автора унікальний.

- Твій батько захоплюється книгами?

- Так. Він дає їм життя. В нас є невелике видавництво. Поки що не дуже відоме, але ми намагаємося це виправити, - криво всміхається хлопець.

Крокуючи вулицями, я не одразу помічаю як ми повернулися до галереї.

- Я відвезу тебе додому, - пропонує хлопець і відкриває мені двері авто.

Пристібаю пасок і складаю руки на колінах.

- Вибач, що перериваю вечір, - каже хлопець, сідаючи. – Але в мене є ще одна дуже термінова справа.

- Мені вже теж час додому Якщо ти дуже поспішаєш, я можу поїхати на таксі. Все нормально, - тягнуся аби відстібнути пасок.