Читати книгу - "Темні стежки , Юлій Череп"

— Що за фокуси,  — заговорив сам до себе Сергій, але замовк, коли помітив що у відображенні дзеркала він стоїть зовсім на іншому тлі. Кімната, яку він бачив у відображенні, була значно новішою, чистішою, з меблями та килимом на підлозі. 

— Але ж я пив лише каву... — Сергій, наблизився до дзеркала і простягнув руку. Щойно пальці торкнулись холодного скла, все зникло. Він знову побачив тільки своє власне відображення — таке ж тьмяне, як фотографії, що висіли за дверима.

Сергій ще раз оглянув порожню кімнату і вийшов на коридор де зіштовхнувся з Андрієм.

— Знову щось не так? — першим заговорив Сергій. Він майже остаточно переконався, що дивні події навколо кимось ретельно сплановані й досить добре реалізовані, якщо розглядати з боку технічної досконалості виконання. 

— Мабуть щось із вентиляцією. В кімнаті так холодно, що ніяка ковдра не допоможе. В тебе там часом немає вільного місця?

— Місця там якраз вдосталь, а от з меблями проблема. Хтось, поки нас не було все виніс звідти. Голі стіни.

— Отакої. Мабуть приходив той Пилипович, про якого Марта казала. А її вже не було і вона не встигла попередити що тут ти оселився.

— Іншого логічного пояснення я теж не бачу, — погодився Сергій. — Так не довго й в казки Ядвіги Карлівни почати вірити.

— То може тоді перенесемо до тебе моє ліжко? — запропонував Андрій.

— Тільки ходімо дівчат попередимо. Бо ще злякаються гуркоту. І так атмосфера напружена.

Сергій тихенько постукав в двері і відчинивши їх зовсім трохи, аби лише утворилася невеличка щілина заговори:

— До вас можна?

У відповідь тиша. Тоді він повторив гучніше, і знову не отримавши відповіді, прочинив двері повністю. Сергій придивився в напівтемряву, але нікого не побачив. Ввімкнув ліхтар і остаточно впевнився — кімната порожня. Меблі та речі були на місці, а от Марина з Оксаною ні. Сергій вже збирався зачиняти двері, коли стовп світла від його ліхтаря вихопив велику картину над ліжком. Придивившись уважно він похитав головою і покликав Андрія.

— На кого схоже? — запитав він у друга підсвічуючі полотно із зображенням вродливої дівчини.

— Це ж Маринка! — вігукнув він і різко замовк, — Чи дуже схожа на неї, — додав прискіпливо оглянувши картину. — А де дівчата?

— Ти стояв за три метри від мене. Гадаєш що я їх кудись вивів повз тебе? — Сергій починав нервувати. Йому не подобалися ті жарти, які вчиняв невідомий веселун. 

Раптом він підійшов до однієї з камер, яка була встановлена неподалік від входу в кімнату і зняв її зі штативу.

— Та вони мабуть у туалеті, — не дуже впевнено припустив Андрій, — Ти що там намагаєшся знайти? Кадри викрадення?

— Ось поглянь, — замість пояснень Сергій простягнув камеру з зупиненим на потрібному місці відео.

На записі було видно як двері кімнати відчиняються, а потім досить різко зачиняються. При цьому ніхто ні виходив ні заходив.

— Та вони біса гонять! — вигукнув Андрій. — Напевно сховалися десь і ржуть з нас.

— Їм же не по п’ять років, — не погодився Сергій, повертаючи камеру на місце, — звідки вони могли знати, що ми до них підемо?

З боку сходів почувся скрип і за мить в коридор піднялася спочатку Марина, а слідом Оксана. В руках дівчата тримали чашки з яких йшла пара, а коридор вмить наповнився вже звичним ароматом. 

— Ви де були?

— Чай ходили заварювати, — знизала плечима Марина, мабуть не розуміючи доречність такого питання, коли відповідь очевидна.

— Знову якась містика? — здогадалася Оксана.

Хлопці коротко ввели їх в курс останніх подій.

— Кажете на мене схожа? — сердито перепитала Марана. — Ну-ну, я вам це ще пригадаю.

Хлопці здивовано подивилися один на одного, а Сергій першим відкрив двері й підсвітив картину над ліжком ліхтарем. Побачене змусило заклякнути його на місці. Замість вродливої молодої дівчини, дуже схожої на Марину, з картини дивилася на нього потвора невідомо з якої міфології. 

— Там була інша картина! — вигукнув Сергій. — Присягаюся. Андрій може підтвердити, — думка про те, що він таким чином образив Марину, непокоїла Сергія сильніше за магічну підміну зображень.

— Він каже правду, — підтвердив Андрій слова друга. 

— Що ви тут взагалі робили? — не стала розвивати тему Марина.

Довелося розказати про счезнувші з однієї кімнати меблі, та собачий холод в іншій. І що єдиний вихід з ситуації це перенести ліжко з кімнати в кімнату і спати разом.

— То лягайте у нас, — запропонувала Оксана і подивилася на Марину. 

— Та без проблем, у нас там і на шістьох місця вистачить. Куди ще серед ночі перестановки влаштовувати. Ходімо спати.

На відміну від попередньої ночі ця пройшла відносно спокійно. Навіть не довелося закривати кішку в коморі. Всі доволі швидко позасинали, лише Сергій знову крутився з боку на бік майже до самого ранку перебираючи в голові варіанти, навіщо було комусь влаштовувати виставу з дзеркалом, ноутбуком та дверима. 

Ранок у Лісовому Дворі був похмурим і вологим. Туман окутав старі будинки, наче важке павутиння, приховуючи обриси вулиць і створюючи відчуття ізольованості. Тиша знову здавалася неприродною, а спів птахів на околицях лісу — якимось штучним.

Сергій, Марина, Андрій і Оксана сиділи за столом в їдальні й пили каву з тостами. На відміну від попереднього ранку, настрій у компанії був менш бадьорим. Всі пригнічено мовчали, поринувши у роздуми. Шалений ентузіазм, який охоплював кожного перед початком експедиції, потроху розчинявся.   

Сергій першим підвівся і почав говорити розхожуючи з кута в кут.

— Ми тут уже кілька днів, і постійно відбувається щось, м’яко кажучи, не типове. Ми чуємо звуки, бачимо речі, які не можемо пояснити. Збої техніки і все таке інше.

— До чого ти хилиш? — перебив його роздуми Андрій.

— Це все кимось ретельно сплановано. З самого початку і до кінця. Знать би ще який в тому божевільному сценарію фінал…