Читати книгу - "Темні стежки , Юлій Череп"

— Ти пропонуєш все покинути? — прямо запитав Андрій.

— Я пропоную відзняти в замку, що встигнемо до заходу сонця, навідатись ще раз у краєзнавчий музей і їхати звідси. Яким би там не був задум невідомих жартівників, що все це влаштували, я не бажаю бути піддослідним щуром.

— А ви що думаєте з цього приводу? — Андрій подивився на дівчат. Ті лиш мовчки мотнули головами на знак згоди з Сергієм.

— Отак розраховуй на вас, — вдавано обурився Андрій. — Але проти більшості я ж не можу піти. Не будемо втрачати дорогоцінний час. Поїхали.

Старий замок Лісовського височів на пагорбі, що панував над містечком, мов темна примара минулого. Його велич колись вражала подорожніх, але тепер він стояв напівзруйнований, мов останній свідок давно забутих подій. Кам'яні стіни, порослі мохом і вкриті темними плямами часу, нагадували про силу, яка колись жила всередині цих мурів. Вежі, що піднімалися над деревами, тепер були частково обвалені, а чорні дірки вікон здавалися очима, які спостерігають за кожним, хто наважується підійти ближче.

Туман стелився над землею густими хвилями, огортаючи кожен куток будівлі. Він ховав нижню частину замку, роблячи його схожим на щось надприродне, що зависло між небом і землею. Важке, сіре повітря просочувалося всередину легенів, викликаючи відчуття незручності й тривоги.

Андрій ішов попереду, тримаючи в руках ліхтарик, і камеру.

 — Вражаюче місце, — сказав він, намагаючись розвіяти тишу.

Сергій зупинився поруч із ним, вдивляючись у темні обриси замку. Його очі були сповнені скепсису, але голос — стриманого захоплення. 

— Це точно не виглядає як місце для веселого вікенду, — кинув він жартом, проте ніхто не засміявся.

— Тут мають бути десь таємні ходи, — раптом заговорила Оксана, яка йшла трохи осторонь. Її голос здався приглушеним у цьому густому тумані. Вона обхопила себе руками, ніби намагаючись зігрітися, хоча холод тут був не фізичний, а ніби виринав із самої землі.

Марина, на відміну від звичайного, мовчала. Все сильніше наростало відчуття, що замок кличе її. 

Група зробила кілька невпевнених кроків у напрямку величезних дерев’яних воріт, які колись слугували входом до цього маєтку. Вони були напіввідчинені, ніби хтось або щось чекало на них. Густий туман кружляв навколо, створюючи ілюзію руху, ніби замок дихав разом із ними.

Коли вони підійшли ближче, Андрій зупинився й, повернувшись до всіх, сказав:

 — Що ж, ми на місці. Але перш ніж увійдемо, давайте перевіримо, чи все готово. Чи ніхто не передумав? — його голос прозвучав майже викликом.

Сергій насмішкувато знизав плечима: 

— Якщо й так, то вже запізно. Хіба ні?

Він підійшов до дверей і спробував відчинити їх ширше, але вони лише скрипнули у відповідь, ніби намагаючись втримати їх на порозі.

Оксана нервово обернулася на Марину, яка мовчки кивнула. 

Зробивши перші кроки через важкі дерев’яні двері, їх відразу зустріла абсолютна темрява. Туман, який огортав зовнішні стіни замку, повільно просочувався і всередину, розсіюючись лише там, де ліхтарик Андрія відчайдушно намагався прорізати густу пітьму.

Вони опинилися в просторому холі, де колись були величні сходи з витонченою різьбою по дереву, проте тепер вони виглядали похмуро та небезпечно, покриті шаром пилу й павутиння. Кроки відбивалися луною по стінах і кожен звук був занадто гучним у цьому мертвому просторі.

— Не дуже відрізняється від нашого готелю, — зіронізував Сергій, намагаючись трохи підбадьорити друзів. 

Андрій підняв руку, змусивши всіх замовкнути.

Оксана, обертаючись навколо, намагалася зрозуміти, що ж це за дивне відчуття. Замок ніби дивився на них. Вона відчувала його присутність не як порожню будівлю, а як живу істоту. Їй здалося, що десь у глибині вона почула тихий шепіт. Це відчуття примарного голосу, який ледь пробивався крізь стіни, ставало все сильнішим, наче замок намагався спілкуватися.

Марина, досі мовчазна, зупинилася біля старого портрету, що висів на одній зі стін холу. Вона уважно розглядала обличчя зображеного на ньому чоловіка. Це був Станіслав Лісовський — той самий засновник замку. Його суворі риси, проникливий погляд і важкий вираз обличчя створювали відчуття, що він досі тут, спостерігає за кожним їхнім кроком.

— Хлопці… — прошепотіла Марина, не відриваючи очей від портрета. — Мені здається, що його погляд стеже за мною.

— Можливо я тебе розчарую, але це притаманно любому якісно намальованому портрету, — сказав Сергій.

Андрій підійшов ближче до портрета і посвітив ліхтариком. Нічого незвичайного на перший погляд не було, проте тіні, які падали, створювали відчуття руху на полотні. Немов тіні минулого відмовлялися залишати це місце.

Раптом десь у глибині замку почувся стук. Здавалося, ніби старі двері десь гучно відчинилися. Всі четверо інстинктивно озирнулися на звук.

Сергій, зосереджено вдивлявся у темряву намагаючись вгледіти бодай щось.

— Може, вітер? — невпевнено припустила Оксана.

— Слухайте! — Андрій знову подав знак рукою.

Тишу вкотре прорізав звук, який цього разу був чіткішим. Він йшов звідкись згори, з одного із верхніх поверхів замку. Це був ледь чутний шепіт, що перетворювався на голоси, ніби хтось говорив із ними крізь стіни. Оксана злякано здригнулася, але спробувала приховати страх.

— Ходімо перевіримо, — сказав Андрій, спрямовуючи ліхтарик у бік сходів. Сергій неохоче погодився, підійшовши до сходів разом з Андрієм. Оксана і Марина пішли за ними інстинктивно намагаючись ступати тихо.

Та сходи під їхніми ногами скрипіли й хиталися, немов були живими. Чим вище вони піднімалися, тим сильніше здавалося, що щось або хтось спостерігає за ними з глибин будівлі.

На другому поверсі опинилися в довгому вузькому коридорі, стіни якого були вкриті портретами. Усі ці обличчя виглядали похмурими, ніби щось страшне застигло в їхніх очах. Ліхтарик Андрія на мить висвітив старовинні шпалери, які місцями облізли, оголюючи сирі стіни.