Читати книгу - "Ловці туманів, Олександра Чернобай"

Він чудово бачив, як знітилася Кая від його запитання, хоч читати її на рівні відчуттів було насправді непросто. Слідча стільки всього відчувала, емоції дівчини змінювались за секунди, а очі… Іриней не міг вхопити, що саме бачить в її очах. Загадка якась! Хоча кожна загадка має свою відгадку. А взагалі ця Кая… схарактеризувати її навіть декількома словами здавалось неможливим. Неоднозначна особистість. Геть неоднозначна.

– Я – слідча, якщо ти забув. Тож нічого і нікого не боюся.

– Ну, це я вже бачив, коли там, позаду, ледь встиг тебе врятувати.

Вона миттєво ж зупинилася:

– А хіба тебе хтось просив мене рятувати? – Кая пирхнула і попрямувала далі, наче й без Іринея знала, куди треба йти.

– Зрозуміло. Подяки від тебе я не дочекаюсь, – він швидко порівнявся з нею.

– Дякую.

– Справжньої, а не вдаваної.

– По-справжньому дякую.

Іриней зиркнув на дівчину, Кая навіть не дивилася в його бік і намагалась тримати дистанцію, щоб ненароком не наблизитися до нього.

– А ти недовірлива. Зовсім недовірлива.

– Хіба в мене є підстави тобі довіряти? – її брова запитально злетіла. – О так, знаю, зараз вкотре почнеш нагадувати, що врятував мене. Краще б зізнався, як тобі це вдалося? – вона помахала пір’їною, яку й досі міцно тримала в руці, ніби знала, що та йому належить. Як вона з нього висмикнулася? Напевно, коли вони зі слідчою покотились по траві, вилізла.

– Скажи відверто, нащо ти йдеш до мене додому? Що ти хочеш там побачити?

– Що-небудь, – Кая лише на мить поглянула на нього, не помітила невеличкий пагорб на дорозі та як перечепиться, ще б трохи й загуркотіла на землю, проте Іриней вчасно встиг підхопити її під руку.

Вона зиркнула на його долоню, потім на нього, а потім хутко відсторонилась:

– Дякую, – Кая розпушила краєчок пір’їни, який випадково зім’яла, і неспішно покрокувала далі. Іриней відчув, як від неї повіяло холодом, вона якраз не зніяковіла, як інші жінки, коли він торкався їх, а просто швиденько зачинилась.

Вони продовжили свій шлях. Переважно в тиші, тільки іноді Іриней попереджав про нерівності на стежці. Він вирішив трохи зрізати через ліс, аби швидше дістатися додому. Чоловік спочатку думав, що Кая обурюватиметься та не захоче йти по густій рослинності, однак слідча взагалі нічого не промовила, мовчки повернула туди, де він сказав.

– Слухай, ти говорила, що ви розслідуєте небезпечну справу, вона якось пов’язана з тим, що тут сталося?

Кая поглянула на нього своїми глибокими задумливими очима:

– Так. Пов’язана, – по її обличчю Іриней бачив, що слідча вагається, чи варто розповідати, проте, знову відвернувшись, вона таки продовжила. – Все почалося близько місяця тому. Спочатку з’являється дивний туман, він досить швидко долає відстань і має певну щільність, що нетипово взагалі-то для звичайного туману. Потім лунає страшне гарчання, настільки потужне, що і в самому місті чутно, а згодом там, де воно рухалося, знаходять жертв. На місцях злочинів двох попередніх роздертих я не була, тільки світлини бачила, а сьогодні, лишень коли наше повітряне відеоспостереження зафіксувало появу туману, ми з моєю групою одразу прибули. І я з таким ще ніколи в житті не зіштовхувалася.

– Ти не віриш в те, що це дикий звір, то що ж тоді воно таке, на твою думку?

– Не знаю, Іринею, – дівчина закусила обидві щоки, від чого її вилиці стали ще виразнішими. – Але це точно не тварина. У своєму житті я багато чого бачила… Багато чого, в що повірити складно. Проте зараз, на жаль, не маю анінайменшого уявлення, що це. Тому й повинна з'ясувати все якомога скоріше, поки жертв не стало ще більше.

– А до цього їх знаходили також в лісі?

– Ні. Один раз в місцевому парку, а інший – на дорозі коло поля.

– Гм, отже в місцях, де в принципі може виникати туман.

Кая знову на хвильку зупинилась і замислилася. А коли вони продовжили шлях, дивилась вже на чоловіка впевненіше.

– І всі жертви були роздерті?

– Так.

Іриней насупився, його почало не на жарт нервувати те, що він гадки не мав, хто чи що стоїть за тієї достатньо потужною магією. Він – міжвимірна істота, яка майже все знає про інших істот, а тут не може визначити, з ким нещодавно зустрівся.

– Прийшли. Он мій будинок, – чоловік пішов першим, відчиняючи та притримуючи двері спочатку у двір, потім у сіни та вітальню, аби Каю пропустити, як джентльмен. Вона щоразу таким дивним поглядом дивилася на нього, наче Іриней щось не те робив.

– Що? – він зрештою перепитав, коли вони зупинились у вітальні.

– А ти ніколи двері не зачиняєш на замок?

Іриней трохи знітився. Точно! А саме про це він і забув, адже в примарному місті йому ніколи не треба було замикатися, проте тут діють зовсім інші закони.

– Я ж ненадовго виходив, щоб прогулятись, тож і не замикався.

– А. Зрозуміло, – Кая кивнула і роззирнулась. – Довіра – це, звичайно, добре, але моя тобі порада – зав’язуй з нею, – вона підморгнула йому та повільно попрямувала далі, уважно все розглядаючи. Іноді поверталась до нього, щоб зрозуміти, чи не проти він її прогулянки будинком, або ж коли хотіла щось взяти й подивитися. Та Іриней нічого не забороняв, потихеньку й собі за нею пильнуючи.