Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

Еріон коротко кивнув, його напруга трохи спала, і він відкинувся назад, дозволяючи собі трохи розслабитися. На мить вони мовчали, насолоджуючись спокоєм цього моменту. Потім, щоб змінити тему, він вирішив поговорити про щось простіше.

— Ти раніше казала, що не покидала святилища століттями, — почав він. — Це перша подорож за його межі за весь цей час?

Меліра схилила голову, розмірковуючи.

— Так, вперше за довгий час, — відповіла вона. — Спочатку це було дивно. Святилище стало для мене домом, і я звикла до його тиші. Але тепер, коли я тут, я згадую, наскільки живий цей світ. Навіть холодні ночі і дим від багаття мають свою магію.

Еріон усміхнувся, спостерігаючи за її роздумами.

— А що найбільше здивувало тебе? — запитав він, намагаючись уявити, як усе виглядає очима того, хто провів століття в ізоляції.

Меліра на мить задумалася, перш ніж відповісти.

— Зірки, — сказала вона, її голос став трохи тихішим. — Їхнє сяйво. Я бачила їх зі святилища, але там вони здавалися далекими. А тут… вони ближчі, яскравіші. І в них є щось незбагненне, щось, що нагадує мені, як багато я пропустила.

Еріон коротко кивнув, дивлячись у багаття.

— Зірки дійсно чудові. Вони завжди нагадували мені, що навіть у найглибшій темряві є світло. І це світло — орієнтир, який допомагає нам не загубитися.

Меліра уважно подивилася на нього, її погляд був теплим.

— У тебе завжди були такі думки? — запитала вона. — Ти здаєшся тим, хто завжди живе на межі між світлом і темрявою.

Еріон знизав плечима, його усмішка стала трохи сумною.

— Можливо, так і є, — відповів він. — Мій шлях не був простим, але, думаю, саме через це я навчився цінувати обидві сторони. І світло, і темряву.

Меліра кивнула, а потім, нахилившись трохи ближче, промовила:

— Це хороший баланс, Еріоне. І саме це робить тебе тим, ким ти є. Суддею темряви, але водночас тим, хто прагне зберегти рівновагу.

Розмова поступово ставала все більш невимушеною. Вони говорили про минуле, про те, як жили до цього моменту. Еріон розповів кілька історій зі свого життя в Лендорні, про те, як він крадькома пробирався через міські стіни, як колись застряг на даху будинку, намагаючись уникнути охорони. Меліра сміялася, слухаючи ці розповіді, а її сміх наповнював печеру теплою атмосферою.

Ця розмова, проста й відверта, дала Еріону змогу трохи забути про свої турботи, хоча б на короткий час. І він був вдячний за це.

Тим часом Салем і Елрік знаходилися в темниці, яка була похмурим підземним приміщенням, що ледь освітлювалося кількома факелами на стінах. Повітря тут було вологим і важким, пахло пліснявою та гниллю. Кам’яні стіни, вкриті зеленуватим мохом, мовчки свідчили про роки, які цей підземний простір провів у повному забутті, ховаючи в собі ув’язнених. Залізні ґрати розділяли невеликі клітки, в кожній з яких ледве можна було встати на повен зріст.

Салем сидів, притулившись спиною до стіни, і дивився на гнилий підлогу, втупившись у свої думки. Поруч, у сусідній клітці, намагаючись зручно вмоститися на холодному камені, сидів Елрік. Його погляд був звернений до стелі, ніби він шукав там відповіді на питання, які їх мучили.

— Чому їх забрали окремо? — пробурмотів Салем, порушуючи тишу. Його голос звучав глухо, але в ньому відчувався гнів. — Аліна й Райнар… вони повинні були залишити нас усіх разом. Навіщо розділяти?

Елрік, не відриваючи погляду від стелі, відповів після короткої паузи:

— Можливо, причина в артефакті Райнара.

Салем підняв голову, його очі звузилися.

— Артефакт? Ти думаєш, це якось пов’язано з Амулетом Сутінок?

Елрік повільно перевів погляд на Салема і зітхнув.

— Не можна заперечувати, що щось дивне сталося, коли вона торкнулася амулета. Ти сам бачив. Амулет ніби… ожив. Перетворився на тінь і почав поглинати Райнара. Це лише припущення, але… я не чув про такі випадки раніше.

Салем стиснув кулаки, його обличчя скривилося від безсилля.

— І це залишило їх обох непритомними, — сказав він, з гіркотою в голосі. — Але навіщо було тягнути їх кудись окремо від нас? Що вони можуть зробити з ними?

Елрік на мить замовк, вивчаючи вираз обличчя Салема. Він знав, що той найбільше турбується про Аліну, але й сам не міг знайти відповіді.

— Якщо це пов’язано з артефактом, — продовжив Елрік, підбираючи слова, — то, можливо, король або хтось із його людей хоче зрозуміти, що сталося. Можливо, вони вважають, що Аліна якимось чином активувала його силу. Або, що ще гірше, стала частиною цієї сили.

Салем різко підвівся, незважаючи на обмежений простір у клітці. Його очі блищали від обурення.

— Вона не має до цього жодного відношення! Це все той проклятий артефакт! Вони використовують її як… як жертву для своїх експериментів!

Елрік підняв руку, намагаючись заспокоїти його.

— Салеме, ми не знаємо, що з нею зараз. Але я впевнений, що її життя в небезпеці, так само як і наше. Нам потрібен план, і нам потрібен він якомога швидше.