Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

Ця думка змусила його почервоніти, і він відвів погляд, намагаючись приховати збентеження. Меліра, помітивши це, раптом сама засоромилася. В її очах з’явилося щось нове — вона відвела погляд убік, легко провівши рукою по пасму волосся, що спало на плече.

— Ні, — швидко сказала вона, її голос трохи затремтів. — Я мала на увазі… кільце. Що ти відчуваєш, коли носиш його?

Еріон зітхнув із полегшенням, хоча в грудях залишилося легке збентеження. Він повернув погляд до неї і трохи ніяково усміхнувся.

— Кільце? Звичайно… — відповів Еріон, трохи нервово, намагаючись приховати свої попередні думки. — Якщо чесно, здається, ніби нічого не змінилося. Я не відчуваю нічого незвичайного. Можливо, це просто здається.

Меліра уважно подивилася на нього, її срібні очі блиснули в світлі багаття. Вона злегка нахилила голову, її обличчя відображало задумливість, а потім з’явилася слабка усмішка.

— Це добре, — сказала вона, голос звучав спокійно, але з нотками серйозності. — Це означає, що кільце не намагається заполонити твій розум. Воно сприйняло тебе.

Еріон трохи напружився, його погляд заглибився в її очі.

— А що було б, якби… ні? — запитав він, злегка нахилившись уперед.

Меліра видихнула, її усмішка зникла, поступившись місцем серйозному виразу.

— Тоді було б значно гірше. Кільце Пустоти — це артефакт, який не визнає слабких. Якби воно не сприйняло тебе, ти б відчув його вплив одразу. Темрява всередині почала б поглинати твої думки, твої рішення… і зрештою ти став би не собою. Лише тінню, повністю підкореною його волі.

Еріон мовчав, слухаючи її слова. Він відчував, як по його шкірі пробігли мурахи. Він подивився на кільце на своїй руці, яке здавалося таким звичайним, але тепер усвідомлював, наскільки небезпечним воно могло бути.

— Тому те, що ти не відчуваєш змін, — це добрий знак, — продовжила Меліра. Її голос став трохи теплішим. — Значить, ти достатньо сильний, щоб носити його і зберігати себе. Але це не означає, що ти можеш нехтувати його силою. Кільце — це випробування, Еріоне. Ти повинен залишатися пильним.

Еріон нахмурився, дивлячись на полум’я багаття. Раптом у його свідомості з’явився образ іншого кільця, того, яке належало Каелу. Спогади про битву і останні миті Каела змусили його задуматися про важливість цього артефакту.

— Меліро, — заговорив він, не відводячи погляду від вогню, — кільце, яке носив Каел… Ми залишили його на полі бою. Якщо воно досі там, ми маємо терміново повернутися за ним. Його не можна залишати без нагляду. Якщо хтось знайде його…

Він не договорив, але в голосі відчувалася напруга. Меліра, яка сиділа поруч, уважно слухала. Її срібні очі злегка звузилися, коли вона спробувала вловити сенс його слів.

— Якщо хтось би вже взяв це кільце, — сказала вона, нахиляючись до Еріона, — ти б це відчув. Воно б пробудило частину темряви в новому носієві. Але зараз усе спокійно. Я впевнена, що воно досі там, де ти залишив його.

Еріон перевів на неї погляд, у його очах блиснула недовіра.

— Чому ти не забрала його? Ти була там, бачила, де воно лежить. Могла б просто… забрати його з собою, щоб воно не потрапило в чужі руки.

Меліра ледь усміхнулася, але ця усмішка була сумною.

— Нам заборонено торкатися артефактів, Еріоне, — пояснила вона спокійно. — Це правило, встановлене ще з часів перших володарів темряви. Артефакти — це частина рівноваги, і вони визнають тільки свого обраного носія. Якщо я спробую взяти кільце, воно або знищить мене, або забере всю мою силу. Це не мій вибір. Темрява визначає, хто може торкатися її інструментів.

Еріон зітхнув, усвідомлюючи серйозність її слів. Його погляд повернувся до багаття, а думки знову повернулися до того, як кільце Каела могло стати інструментом у чужих руках.

— Значить, це моя відповідальність, — нарешті сказав він. Його голос звучав твердо, хоча в ньому все ще відчувалася тривога. — Я не можу залишити це кільце напризволяще.

Меліра уважно подивилася на нього, її погляд був сповнений тепла.

— Так, це твоя відповідальність, — підтвердила вона. — Але темрява довіряє тобі, Еріоне. І я теж. Ми знайдемо його. Але спочатку ти маєш відновити сили. Ти потрібен своїм друзям. І світові, який стоїть на межі змін.

Еріон кивнув, приймаючи її слова. Усвідомлення того, що кільце все ще могло бути там, давало йому невелике полегшення. Але це також означало, що час не на їхньому боці.

Мить по тому Еріон знову поглянув на Меліру, яка сиділа поруч із ним з спокійним і трохи замисленим обличчям. Він відчув себе ніяково, усвідомлюючи, що від початку їхньої розмови він лише ставив запитання, не приділяючи уваги головному.

— Меліро… — почав він тихо, розриваючи тишу, яка заповнила печеру. Вона підняла на нього погляд, і її очі, здавалося, сяяли ще яскравіше. — Я зовсім забув сказати… Дякую тобі. За все. За те, що врятувала мене. І вибач, що одразу завалив тебе купою запитань, навіть не подякувавши.

Меліра м’яко усміхнулася, її усмішка була ніжною, майже ледь помітною, але справжньою.

— Тобі не потрібно дякувати, Еріоне, — відповіла вона м’яким голосом. — Я рада, що встигла вчасно. Що з тобою все гаразд. Це для мене важливіше за будь-які слова вдячності.