Читати книгу - "І навіть смерть не розлучить нас, Микола Білоус"

     «Аби лише не в лоб!» - блискавкою майнуло в голові водія автоцистерни з пальним, яка зненацька вилетіла із-за повороту дороги, побачивши некерований позашляховик, чоловік утиснувся в сидіння, стиснув до болю в руках кермо і заплющив очі, щоб, ненароком, не глянути в обличчя смерті…

     Марійка припаркувалась позаду кількох автівок. «Що там?» - запитала у водія сусіднього авта. «Жахлива ДТП. Поліція перекрила рух. Чекають МНСників» - відповів чоловік. «Цього ще не вистачило, - подумала жінка, - Саша чекає з хвилини на хвилину.» Дістала із сумочки айфон і через «Вайбер» набрала Сучкова. Зв’язку не було. Підійшла ближче до місця аварії. На протилежній стороні дороги палала перекинута на бік автоцистерна з бензином. Під цистерною, крізь полум’я, скупо вгадувались контури якогось позашляховика. Вогонь жадібно пожирав струмки пального під цистерною та на асфальті. Несподівано охопив легковик повністю і тоді бак автомобіля, не витримав пекельної температури – й вибухнув, розкидаючи навкруги куски металу. Щось прошелестіло в сторону Марійки і брязнуло об асфальт біля ніг. Механічно доторкнулася підошвою черевика і обімліла. Це був вирваний силою вибуху, обгорілий номерний знак «Land Rovera» Сучкова. «Підніми, - неочікувано пролунало в голові Марійки. Голос, який упізнала б і серед тисячі людських голосів: голос Арсена. – Мій подарунок. Квиток із пекла.» По спині пробігли мурахи. Жінка омертвіла зі страху. «Підніми, кажу, - знову озвалося в голові жінки, - і повертайся до дітей. Я ж тебе любив» –  Останні слова ножем полоснули по серцю й вивели зі стану шоку. Марійка нагнулася, взяла тремтячими пальцями обгорілий кусок металу і підсвідомо глянула позаду себе. Вона знала – за деревами кладовище. Біля входу зліва – могила Арсена. Майже рік не була там. І щосуботи, пролітаючи трасою до особняка Сучкова, жодного разу навіть не згадала про нього. Хвиля пекучого сорому заклекотіла у серці Марійки й охопила усеньке тіло від голови і до ніг. Їй зненацька стало так гидко самої себе, що захотілося по-живому, нігтями, зірвати зі свого тіла шкіру і пожбурити у смітник. Тільки хіба це допоможе, коли гидота заповзла у мізки і сиділа глибоко в пам’яті. Позбутися можна було лише разом із головою. «Боже! За що мене? – застогнала у відчаї жінка. – Тепер ненависна і бридка сама собі»

     Згодом, матюкаючи себе у душі, обережно поверталася в місто. З голови не зникала картина ДТП – палаюча цистерна, автомобіль Сучкова. Уява малювала обгорілий, схожий на головешку труп у приплюснутому салоні легковика. З острахом позирала на номерний знак біля ніг. «Краще мені було згоріти разом з ним і зараз не пектись від нестерпного сорому. Чому я така дурна? Куди тепер подітися від самої себе? – розривали жіночу голову думки. – Адже він, Арсен, увесь цей час бачив, що я виробляла. І все знає… А Михайло? Він не простить мені ніколи. Навіщо зневажила його і насміялася над ним? Тепер немає до кого навіть прихилитися, щоб мовчки виплакатись.

     Того дня Арсен не повернувся . Не було його і наступного. «Нині він сам по собі,» - міркував я подумки сам до себе. Він хотів цього давно. Жива, світла енергія Ранкової зорі, структурована моєю просторовою уявою в образ благородного месника – не могла сидіти без діла. Системі недолюдей не вдалося його піймати, щоб знищити. І тепер він знищить систему. Пробіг очима по стрічці новин: «трагічно загинув відомий бізнесмен, патріот… співчуття рідним і близьким… доброї пам’яті колего…продовжимо твою спаву…» Що продовжуватимуть – не сумнівався. І далі коїтимуть безчинство, аж поки Арсен із ватагою безсмертних не добереться і до них. Писалося, як завжди, під копірку. Бо ні родичів, ні друзів у Сучкова ніколи не було. Пробіг по життю шакалом – стерв’ятником і, напевно, уже пас гусей чортам у пеклі. Я знав, Арсен на цьому не зупинеться. І не помилявся Наступна подія не примусила довго чекати. Несподівано підірвала людську свідомість незвичайним природнім явищем у центрі столиці Молоденька журналістка, кутаючись від пронизливого осіннього вітру в пуховик, збентежена не менше за глядачів, оповідала про жахливі наслідки удару блискавки в автомобіль високопосадовця. «Як таке могло статися, - намагалася знайти відповідь, якої не було, дівчина. – Щоб то восени, блискавка без грози, без грому? Чому саме в цей легковик? Адже авто було серед таких самісінько автомобілів охорони? Вона що, має інтелект?» За спиною журналістки виднілися уламки броньованої автівки, розколеної, наче горіх,  навпіл, з вигорілим ущент салоном. «А ви, як гадаєте?» – запитала у випадкового перехожого. «Бог шельму мітить,» - відповів чоловік, ховаючи обличчя в комір пальто.

     Думки про Марійку ні на хвилину не полишали мене. Відчував, як несолодко їй зараз. Рука раз по раз, мимоволі, тяглася до телефону: набрати, почути її голос, сказати кілька слів – заспокоїти. І не міг. Бо хто я для неї такий? Навіть не товариш. Випадковий знайомий з минулого життя. Так думає вона. І має рацію. Адже любити чи ненавидіти – це справа особиста кожного. Не більше, і не менше….

 Пройшов рік від нашої останньої зустрічі. Прощання, що гірчить і до сих пір у моєму серці. Неможливо навіть уявити – скільки води стекло. Марійка встигла стати бабусею. І зараз вечорами літає щодуху до внука. Щоразу вкрадьки намагається віднайти в дитині хоч найменші риси Арсена. Проте, як не приглядається – не знаходить. Адже так мало бути. І мені було відомо про це заздалегідь, ще з першої нашої зустрічі. Він, Арсен, народиться у своєї кровинки, найменшенької і найдорожчої. І не сам. А з сестричкою. Двійнятками. Це буде потім. Коли нагуляється вволю. Побешкетуєш зі своєю ватагою безсмертних, щоб у мами у животику, під серцем, зростати спокійним та слухняним хлопчиком. Залишилося лише зіткнути лобами його молоденьку маму з татом, щоб упізнали один одного. Бо всі ми уже були. Тільки одні пішли в наступне народження, бо жили за законами космічної гармонії, а інші стали енергетичним гумусом для системи недолюдей.