Читати книгу - "І навіть смерть не розлучить нас, Микола Білоус"

- Не буду.

- Гаразд. Дивись. Що нового хочеш побачити?

- Те, що з твоєї ласки, відсутнє у моїй пам’яті. Це був понеділок?

- Так.

- Тоді зверни увагу на позу жінки. Ніщо не здається дивним? Пані Марія не сидить звично, а ніби напівлежить у кріслі, випроставши ноги, стиснені колінками докупи, перед собою.

- Ну і що? Може в неї болить поперек? І так сидіти зручніше.

- Угадав. Як пальцем у небо. Це найбільш зручна поза для жіночого тіла після бурхливого анального сексу: стиснені сідалишні м’язи, напівгоризонтальне положення тіла. Розумієш, до чого я?...

- Не зовсім.

- Вона буває в нього щосуботи. А жінці, щоб оговтатись повністю від подібного, потрібно не менше, як три доби.

- Звідки така обізнаність?

- Наука, Арсене. Наука. Проте це не основне….

- Цікава наука. Втім, говори.

- Ти можеш керувати свідомістю будь – якої людини чи лише моєю?

- Елементарно. Будь-ким. За твоїм бажанням і командою, доки живу в твоїх мізках. Кажи, хто він?

- Сучков.

- Через твій візуальний контакт з ним. Ти знаєш…

- А без цього?

- Якщо не боїшся втратити наді мною контроль, коли вирвусь із твоєї голови і майну на вільні хліба. Ти ж, насправді, навіть доладу не знаєш хто я. І нащо здатен. Міркуєш дух, душа Арсена, твого товариша з минулого життя. Дякую. Завдяки твоїй просторовій уяві я добре вжився в його образ. І тепер дійсно він, Арсен. Від цього не втекти. Його сім’я – моя сім’я. І знищу кожного. Хто посягне на їхню гідність чи життя.

- Ось тут ти, друже, помиляєшся. За тебе здогадувався давно. Із перших днів знайомства. Коли врятував мене від смерті. Переніс у кімнату. А далі – дрова з двору і розпалений камін. Та делікатно випробовував на доброту, на відданість і щирість, просіював у голові мої знання. Прості, звичайні, смертні з Тартару не повертаються. Чи помиляюся, Арсене? Ти син Ранкової Зорі і матері Землі. Саме так звучить твоє ім’я у давніх манускриптах. І тільки людство падає в болото неуцтва і хамства та плодить упирів – щоразу приходиш ти. Востаннє – більше ста років тому: в шкірянці з маузером в дерев’яній кобурі на ремінці через плече.

- То прожени мене із голови, аби не повторилось знову. Ще є трохи часу. Подумай. Зваж усе. Залиш у спокої Марійку. Забуть про моїх дітей. Я не ображусь. Мовчатиму, як нечисть пожере і тих, останніх, у кого благородство, честь і совість з народження в крові, а не куплені за гроші. Змирись і спи. Будь як більшість. Нехай «Сон розуму породжує чудовиськ». Пригадуєш Франциска Гой,ю?

- Постривай. Я хочу лише справедливості.

- Я також. Тому й привів безсмертних із передової. Більше ніщо їх не пов’язує з матеріальним світом, окрім памяті й жадоби помсти. А ти хіба цього не хочеш? Не бреши. Бачу тебе наскрізь. Оскільки живу в тобі.

- А може все-таки, Арсене, краще суд?

- Суд? Який? Той, що за гроші? Та по закону, котрий багатший написав для бідного, як тому жити? І ти, Михайле, віриш ще у байку для овець? І благородні наміри баранів, які ведуть отари на забій? Вони що, намісники бога? Втілення святої благодаті? Не падай у маразм. Ти добре знаєш. Тепер найвищий суд – то я. Для того і прийшов на землю. Ото ж бо не тягни кота за хвіст. Швиденько діставай ноутбук і відкривай мапу міста. Завтра субота. День – Х. Рубатимемо цей гордіїв вузол раз і назавжди. І зроблю це сам. Так, як захочу. Ніхто не стане на заваді, навіть ти. Це справа моєї честі.

- Ну що ж, Арсене. Вільному – воля. Можливо, маєш рацію. Твій час прийшов. І зволікати далі нікуди.

На душі Сучкова було спокійно і навіть весело. Він майже досяг свого. За півроку Марійка настільки заплуталась у його тенетах, що вже й не пручалася. Готова була на все, аби лише не покинув. Бо куди тоді їй – у свої сорок з хвостиком? Кому така потрібна? «Сьогодні й підведемо риску під нашим коханнячком,» - задоволено розмірковував Сучков, прямуючи в заміський будинок на побачення з жінкою. Йому вкрай були потрібні для чоловічого розважального центру молоденькі красиві дівчатка зі знанням англійської мови. З цього він і розпочне. «Хочеш і далі неземної насолоди і комфорту, Марійко, - скаже їй відверто. – Доведеться чимось пожертвувати. Обирай – або знайомиш мене зі своїми дітьми. Бо, всеодно, якщо не я – буде хтось інший. І ще невідомо хто. Або підеш назавжди, як Арсен. Таке життя. І нічого особистого.»

     Спогади про колишнього колегу не полишали голову Сучкова. Щоразу, коли проїжджав мимо кладовища, намагався подумки говорити з ним, насолоджуючись своєю перевагою над покійним: «Як тобі, друже? Затишно у компанії з могильними хробаками? Зло не хватало за печінку, коли укатував до немочі твою кізоньку? Доладня була жіночка. Нічого не скажеш. А тепер підійшла черга до твоїх лошичок. Ото буде забава. Особливо з меншенькою, що на тебе схожа.» Незчувся, як порівнявся з АЗС по інший бік дороги. І, може, проскочив би, як завжди. Проте в останню мить погляд ненароком ковзнув по стеллі з цінами на пальне. Йому подобався напис знизу: «око за око» Із задоволенням пробігав по ньому очима. Цього разу там крутився якийсь чолов’яга у спецівці працівника АЗС. Щось до болю знайоме мелькнуло в його постаті. Сучков зменшив швидкість і став уважно вдивлятися в постать чоловіка. Несподівано незнайомець повернувся до траси обличчям і попрямував у сторону Сучкова. «Не може бути! – вирвалося у спантеличеного Олександра. Зопалу аж підскочив у сидінні. – Федір Давидович!?» Відчув, як хижий погляд чоловіка уперся в його очі і пронизав голову наскрізь. А повне, давно неголене обличчя скривилося в глумливій посмішці. «Я ж тебе убив! Що за маячня?!» - обезумів Олександр і щосили натис на педаль газу… «Увага! За сто метрів крутий поворот дороги праворуч. Увага!..» Марно намагався металевий голос комп’ютера достукатись до його свідомості. Сучков його вже не чув. Очманіло витріщався на екран навігатора, звідкіля все більше і більше вилазило неголене обличчя Федора Давидовича. Потягнувся рукою, щоб вимкнути навігатор, але рука так і зависла в повітрі – «Обісцявся, сучонок?! – нагло  захрипіло з динаміків. – Обісцявся?!... Ха!...Ха!...Ха!.. – кричало та реготало по салону автомобіля голосом дядька Федора. Сучкова охопив панічний страх. Він раптом побачив себе маленьким хлопчиком на порозі материної кімнати. З жахом дивився на постать чоловіка, що наближався до нього. Скам’янілі ноги не рухались. Він знав, що буде далі… «Не треба, дядя! Не треба!» - несамовито закричав Сашко і закрив обличчя руками, щоб нічого не бачити…