Читати книгу - "Покоївка, Jo Peters"

— Ні, я ніколи в житті не вдягну цей жах! — категорично відрубала Ліза. — Принесіть іншу модель.

Продавчиня втомлено зітхнула, та все ж слухняно кивнула та пішла виконувати наказ вимогливої клієнтки.

Коли вранці Ліза попросила піти разом з нею на покупку весільної сукні, я подумала, що це буде весело, навіть не уявляючи, що на мене насправді чекає. Ми сиділи в салоні весільних суконь уже більше двох годин, але за цей час Ліза так і не вподобала жодну сукню. І насправді я могла її зрозуміти, адже сама в свій час уже проходила через подібне та відчувала це нестримне бажання виглядати наче справжня королева в один з наймагічніших днів свого життя.

Чекаючи на наступну сукню, подруга опустилася в крісло навпроти мене. На її обличчі з’явилася хитра усмішка, тож я одразу ж зрозуміла, про що зараз піде мова.

— Як вчора минула розмова з Владом?

Ох, я вже вкотре пошкодувала про те, що не втрималась і розповіла подрузі про той поцілунок. Ну й от хто тягнув мене за язика ділитися такими пікантними деталями власного життя?

— Непогано, — лаконічно відповіла я, але під пильним поглядом була змушена додати: — Ми двоє прийшли до однакового висновку: нам потрібно забути про те, що тоді трапилося між нами в машині, і бути просто друзями.

Ліза фиркнула.

— Ти ж знаєш, що я не вірю в дружбу між чоловіком і жінкою.

Її слова з очевидним натяком на те, про що думати не хотілося, змусили мене спалахнути.

— А я вірю, — вперто заявила я.

Якби не продавчиня, що принесла вже, напевно, двадцяту сукню, між нами з подругою могла спалахнути справжня суперечка. Ліза підвелась з крісла, взяла сукню та пішла до примірочної, залишивши мене чекати в милій рожевій залі з великою кількістю м’яких меблів для зручності клієнтів. Через декілька хвилин подруга вийшла звідти зі щирим захопленням на обличчі.

Чесно, я не надто зрозуміла таку натхненну реакцію, адже сукня здавалася ну дуже простою в порівнянні до усіх попередніх варіантів. Хоча не можна не помітити, що ця модель справді гарно сиділа на спортивній фігурі Лізи.

— Я однозначно беру цю, — мовила подруга, з захватом дивлячись на своє відображення у дзеркалі.

Сперечатися з вподобаннями нареченої не стала ні я, ні продавчиня, що була неймовірно рада нарешті вгодити вимогливій клієнтці.

***

Коли ми вийшли з салону весільних суконь, Ліза продовжувала сяяти від щастя.

— Хочеш десь пообідати? — запропонувала вона, геть забувши про те, на якій неприємній ноті ми завершили попередню розмову.

— Я б залюбки, але мені потрібно ще купити собі сукню на завтрашню церемонію, — відповіла я, а тоді додала, не стримавшись: — Все ще не розумію, навіщо так поспішати з весіллям.

Ліза посміхнулася, заправляючи пасмо яскраво-рудого волосся за вухо.

— Чесно, я теж не розумію цього поспіху, але Стас так на цьому наполягав, що я просто не змогла відмовити йому, — несподівано подруга посерйозніла та подивилася мені прямо в очі. — Надю, ти ж прийдеш на мій дівич-вечір?

Насправді мені не хотілося проводити час у компанії Вікторії, Анни та Зоряни, які також були запрошені за наполяганням нареченого, але я просто не могла відмовити своїй найближчій подрузі.

— Звісно, прийду. Як же я можу пропустити таке?

Ліза широко посміхнулася та обійняла мене.

— Чудово! Тоді о восьмій вечора ми заберемо тебе та разом поїдемо веселитися.

Ентузіазм подруги був таким сильним, що я мимовільно почала ставитися до цієї ідеї краще.

***

За п’ятнадцять восьма Ліза зателефонувала мені та повідомила, що вони вже чекають мене біля під’їзду. Я швидко заплела своє волосся в косичку, взула кросівки, схопила з вішалки улюблену білу шкіряну куртку та вийшла з квартири.

Яскраво-червона машина преміум класу помітно не вписувалася в пейзаж бідності району, у якому я жила. Швидким кроком я підійшла до авта та сіла на заднє сидіння. Щойно я зайняла місце поруч з Лізою, Вікторія та Анна різко обернулися та втупилися в мене, очевидно, не вірячи власним очам.

— Що вона тут робить?

— Надя — моя найкраща подруга, — оголосила Ліза, аніскілечки не переживаючи (або ж, принаймні, вміло прикидаючись) через недобру атмосферу, що запанувала в машині. — Мій дівич-вечір без неї точно не обійдеться.

Вікторія та Анна перезирнулися. Обидві, безсумнівно, не горіли бажанням провести вечір у компанії простої покоївки, але відмовити Лізі теж не могли, тож довелося цим світським пані погодитися на мою присутність. Відчуваючи ворожність з їхнього боку, так і хотілося сказати цим фіфам, що й мені їхня компанія здається далеко не найбільш приємною, але заради подруги я змусила себе прикусити язика.

Машина рушила.

— Аню, а Зоряна сьогодні приєднається до нас? — не витримавши напруженої атмосфери, Ліза порушила тишу.

— Ні. Виявилося, що вона призначила побачення своєму фітнес-тренеру, зовсім забувши про твій дівич-вечір, — Анна закотила очі. — Зоряна завжди така легковажна.

— О, я пам’ятаю, як вона прийшла на наше з Владом весілля в джинсовій спідниці та блузці, абсолютно проігнорувавши примітку в запрошенні про те, що всі жінки повинні вдягти коктейльні плаття, — подала голос Вікторія.

— Ох, мені тоді було так соромно за неї.

— Анюто, ти ж не винна, що твоя сестра така, — Вікторія зробила особливий акцент на останньому слові.

Мені так хотілося вийти з машини, щоб більше не слухати цю розмову, але я вкотре нагадала собі, що роблю це заради Лізи. От чому вона обрала собі в чоловіки саме Стаса, а не якось простого хлопця без гордовитих родичок-зміючок?

Нарешті машина зупинилася біля нічного клубу. Охорона, очевидно, добре знала Вікторію та Анну, тож нас пустили поза чергою. Усередині було темно, гучно грала музика. Я ніколи не любила клуби, надаючи перевагу тихим вечорам удома, а от Ліза навпаки обожнювала проводити час у подібних місцях, так що недивно, що саме в такому місці вона виріщила провести свою останню ніч вільної дівчини.