Читати книгу - "Людина у човні, Vladyslav Derda"

Дерев'яні човни

..."Ми продовжили повільно пливсти далі, паралельно з тим наші очі і душа милувались зеленим лісом, його красою і природою, аж раптом, знову почала прискорюватись течія. Вона стрімко набрала швидкість і нас знову понесло вниз, гойдаючи невеличкими перепадами русла. Справжні водні атракціони до яких ми аж ніяк не були готовими.

Ліс змінився на каньйон, знову різка зміна ландшафту різала око і дивувала розум, от тільки зараз навкруги були не просто скелі, але ще й грунтові обриви. Невеличкі пагорбки на яких можна було розгледіти траву з квітами, якби наша увага була націлена на їх пошуки. Ми знову вхопились за весла, але в декого вони зламались об перші скелі, що зустрічались на нашому шляху, проявляючи справді кам’яну гостиприїмність.

Дехто закричав про те що їх човен пошкоджений, дехто що в нього немає весла, але це нічого в порівнянні з тими перешкодами, що постали перед нами. Пороги були настільки жорсткими, що ми ледь тримались на своєму човні, багато хто вилетів і перекинувся зі своїх човнів, а ще хтось втратив свого човна, що розірвався на шматки об гострі скелі річки.

Ми були безпорадними і чекати чиєїсь допомоги було безглуздо, ми опинились мабуть не в тому місці і не в той час. Але раптом я побачив, що біля нас пливуть ще кілька нових дерев’яних човнів. Вони швидко наздоганали нас, а коли наздогнали то пливли з нами одним темпом. Я був шокованим і приємно враженим, адже ми всі вирушали і плили на надувних, то як же разом із нами могли плисти деревяні? Звідки вони взялись?

Я допитливо повернув головою назад і нічого не міг побачити, аж занадто сильно гойдалок моїм човном. Важко було щось зрозуміти, але коли течія трохи вирівнялась і дозволила мені підвести свою голову вище то я побачив того самого чоловіка, якого бачив в лісі. Саме він був тим, хто відчайдушно скидав до нас дерев’яні човни з обривистого скелястого берега, що повис над нами безнадійною стіною. 

Дива тай годі, невже це справді він, той самий столяр чи дроворуб? Я пильніше придивився і переконався, що зір мене не обманює і це справді той самий чоловік, або ж лісоруб з лісу. Я все ніяк не міг збагнути і цікавість з’їдала мене, я почав задаватись питаннями: як він тут опинився, як подолав стільки кілометрів і звідки він взяв ці човни саме тут? Врешті решт, мене турбувало голвне питання: чому він це робить, чому допомагає нам? Якби там не було, він став нашим рятівником, не побоюсь цього слова спасителем, адже без човна ми  нічого не змогли б зробити в цих бурхливих водах, а він дав нам ці човни.

Поки я гадав і боязко тримався свого місця в човні, цей чоловік впевнено і безстрашно діяв. Він спускав човен за човном, щоб ті хто втратив свій надувний, могли врятуватись і вхопитись за життя вже на дерев’яному. Як добре, що він є, як добре, що допомагає нам, але лише зараз я второпав, що його справа в лісі з деревом, його майстерня і запаси деревяного матерілу є для того, щоб будувати ці човни.

Тепер зрозуміло, мої здогадки були правдивими, адже ці човни були красивими, компактними і збалансованими у вазі. Їх не так сильно кидали хвилі і вони не боялись зустрічних перепадів, вони сміливо торкались скель і порогів, але з нами нічого не відбувалось. Попри усю складну ситуацію, вони залишались цілими і непошкодженими, що було надважливим у нашій ситуації.

Я і сам зумів дістатись на один із цих дерев'яних човнів, бо мій вже почав протікати. Усі мої речі залишились на надувному, бо в той момент вони були найменим про що можна думати і про що туруватис. В такі моменти найголовнішим є збереження життя, те про що в той момент думали усі, а не про свої речі. 

Найменше про що ти думаєш в такий критичний момент - речі. Вони одразу ж втрачають свою ціну і свою вагу, свою значимість, їх можна жертвувати необмеженою кількістю, лише б залишитись в живих. Людина готова зачепитись за останні корінець, що виступає із берега, лише б не потонути у бурхливій річці. Якби в той момент мене запитали: "Куди ти пливеш?", або "Яка твоя ціль?" я б розгублено відповів: "Я не знаю!", бо вже й справді втратив присмак жаги до золота.

Сидячи у човні, що дарував надію на спасіння, відчувалась справжня рука майстра, який його виготовив. Кожен човен був, оздоблений гарною різьбою, відчувалась міцність, гладкі, але найголовніше він був надійним і давав перевагу над безжальною течією. Тому ми продовжували сміливо триматись на плаву, хоча й було досить страшно.

Через шум води я спробував докричатись до нього і запитати бодай щось, хто він такий, навіщо він це робить, звідки він тут? Так ненайкраща нагода для спілкування  і знайомства, але ж іншої нагоди вже може й не бути. Я щось говорив і запитув, про будь що, але про найголовніше я забув, я не сказав головного - дякую. На всі мої питання він і смішне махання вустами та руками під час шуму води коли тебе не чутно, він знову усміхнувся і штовхнув нам останнього човна.

Останній човен плюхнувся у воду, і став тим останнім на який зуміли забратись люди. Чоловік зняв свою бейсболку, витер виступаючий піт і спокійно поставившись на міцному і скалистому берегові спостерігав за нами. А нас все несла течія річки, віддаляючи від цього доброго чоловіка, все далі  і далі, так що він у своїй червоній сорочці зник з поля зору. На щастя ніхто не загинув шлюбок що кинув нам тесля і столяр встачило на всіх, навіть три залишились пустими, мабуть він прорахувався подумав собі я, але краще вже так, а ніж би їх не вистачало.

Тепер можна було видихнути з полегшенням, неминуча загибель була позаду. Коли я вже вмостився в новий і надійний човен, япомітив, що ніхто нічого не помітив, ніхто не бачив того рятівника, а надійні човни мої колеги сприйняли як належне, а не як надзвичайне. Я б назвав це милістю і подвигом, а вони просто посміхались, що все минулось, навіть не згадавши про того чоловіка в червонній клітчатій сорочці. Схоже усе це бачив тільки я, мої колеги і друзі наче не поітили ао не хотіли помітити, що вони в новеньких човнах, минули небезпеку і навіть не задались питанням: "Звідки вони взялись?" і "Хто їх зробив?" щоб врятувати нас!