Читати книгу - "Людина у човні, Vladyslav Derda"

Я знову мовчав, мовчав собі тихо і розважав про все, що сталося раніше. Допоки нас несла течія, а з нею неслись мої думки, я непомітив, як сонце стало світити помаранчевим світло і наблизився вечір. Ти Матіасе, як ніхто інший знаєш, як я люблю літні вечори після дощу, післядощовий захід сонця і прохолоду, яку освітлює сонце, випромінючи червонувате світло. Це нагадує мені дитинство, дитинство - в яке вже ми ніколи не відчуємо, час - в який ми вже нікои не повернемось, лишень спогади і тільки. 

Наша подорож продовжилась, наближення вечора змусило тривожно повідомляти животу, про їжу, але її у нас не було. Запаси їжі з іншими нашими не менш важливими речами опинились у воді і мабуть назавжди покинули нас. Попри усю безнадійність, останні промінчики сонця всеяли непоясниму здоровому глузду - надію, щей у нашій ситуації. Але я відчував, що щось світле знову може статись у нашій важкій ситуації, бо після дива з лісорубом і човнами, я вже мабуть нічому б не здивувався у цій дивній подорожі"...