Читати книгу - "Гра в кота і мишу, Ніка Сасс"

- Ну якщо бабуся запрошує, то я не взмозі відмовити. - Підморгує він мені.

Ми заходимо в кухню, де матуся вже поставила ще одну чашку і блюдце для нашого гостя.

- Знайомтеся, це мій  друг - Микита. 

Всі обмінюються привітаннями і весело спілкуються, а потім ми все ж таки збираємось йти.

- Дякую, Віра Павлівна, Поліна Андріївна, все було дуже смачно. - Дякує Нік і потискає руку брату. 

- Гарно провести час. - Бажає мама.

- Бережи нашу Мію. - Дає настанови бабуся.

- Не пустуйте там, дітлахи. - Підморгує брат. Ну що за негідник.

- Джинси, так? Вирішила мене не провокувати? - Підморгує Том, коли ми виходимо з під’їзду. - Дякую тобі, друже. - Він обіймає мене за плечі, а я жартівливо б’ю його по руках.

Ми прямуємо до його байка. Микита одягає шолом, допомагає мені, і ось ми вже мчимо нічними вулицями столиці. Коли ми заїхали на паркінг висотного житлового комплексу, Нік пояснив, що тут знаходиться квартира його мами, вона зараз закордоном. Помічаючи, що я трохи збентежена, він пояснює, що ми йдемо не туди, але якщо пізніше я захочу зайти, то в нього є ключі.

Ми підіймаємось на дах будівлі, знову ж таки - у Ніка є ключі. Здається, цей хлопець з легкістю може вирішити будь-яке питання. Тут так неймовірно. Цілий сад на даху, зелений газон, вазони, навіть шезлонгі. Микита веде мене до шезлонгів, ставить два поряд і ми лягаємо. Сьогодні на небі жодної хмаринки, тож вночі гарно видно зірки. А він молодець, підготувався, навіть додаток спеціальний скачав, щоб можна було шукати сузірря. Чим ми і займаємось.

- Микита, подивись, це, здається, Касіопея…- Промовляю я, дивлячись в його мобільний з додатком. На томість хлопець мене постійно відволікає. То розповідає анекдоти, то дмухає у вухо, а від його близкості по тілу знов виступають сироти. Та я вже звикла. З ним завжди так. Ну ось скільки можна? Я не витримую його «знущань» і сівши на нього зверху починаю лоскотати, але виявляється, що він не боїться лоскоту, натомість його боюся я, і коли він це розуміє, все мені гаплик. Я сміюсь немов навіжена аж допоки він не припиняє свої тортури. Від нестримного сміху в мене перехоплює подих, тоді раптом ми міняємося місцями і вже Микита виявляється зверху. Ми завмираємо, дивлячись один одному у очі. Але за мить, зрозумівши, мабуть, як дивно це виглядає, Нік повертається на свій шезлонг. Ми важко дихаємо і дивимось на зоряне небо.

- Дивись, зірка падає! Загадуй бажання! - Промовляє раптом Микита. - Встигла?

- Угу, а ти?

- Я також. - Додає чомусь пошепки. - Їдьмо. - Каже він і ми прямуємо до ліфтів.

- Дякую, це було так чудово. - Промовляю я, коли ми вже стоїмо біля мого під’їзду. Ми прощаємось і він їде. Пізніше відписує, що вже вдома і бажає солодких снів. Мені сняться зорі, а ще чомусь знову сірі очі.