Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

Я закрутила кран.　

— Я справді втомилася і страшенно хочу спати. Якщо ви маєте намір мене відлупцювати й запхати головою в унітаз, то робіть це вже або відкладіть на завтра.　

Усі четверо приголомшено подивилися на мене.　

— Ку-ку? Та прийди ж ти до тями, — прогундосила Гортензія. — Це був усього лиш безневинний маленький жарт. Просто ти не дотримуєшся правил.　

— Перепрошую?　

— Ти користуєшся душовими одночасно з нами, — пояснила Ава.　

— І потім, ти стала поводитись нахабно. — Забулаім’я докірливо дивилася на мене.　

Камілла енергійно закивала.　

— А тепер ти ще й стала брехати, говорячи, що ми хочемо тебе відлупцювати й запхати твою голову в унітаз.　

— У вас що, провали в пам’яті? — обурено закричала я. — Ви мене штовхали й ображали. І обмастили пастою мою дверну ручку.　

— Так, бо ти погрожувала Гортензії своїми уявними друзями, — сказала Камілла. — Моя тітка порадила нам не дати себе залякувати.　

— Що? Та хто тут кого залякує?　

Та це ж я стовідсотково була антилопою гну в цій історії.　

— А тоді ти ще й натрусила гидкого волосся в умивальник, — додала Забулаім’я.　

— І до цього всього ти ще й потворна, — сказала Ава.　

У цей момент кран умивальника ніби збожеволів. Виглядало на те, що він буквально зірвався і вистрелив потоком води прямо на Авину піжаму.　

Усі чотири плямисті гієни відскочили з криками назад, та кран уже знову заспокоївся.　

Оскільки цього ніхто не зробив, я закрутила кран і вже обернулася, щоб іти. Мене ніхто не зупиняв. Вони всі четверо недовірливо витріщалися на умивальник.　

дверях я ще раз обернулася.　Як щойно сказав мій уявний друг кран — залиште мене у спокої.　З тим трубопроводом щось коїться, — пробурмотіла замість відповіді Гортензія у бік Камілли. — Цей готель і справді в допотопному стані. Навіть якщо твоя тітка поводиться так, ніби це «Рітц Карлтон»[13].　

Так, і тут вона, чорт забирай, мала рацію. Принаймні покоївки в «Рітц Карлтоні» були точно в рази приязнішими.　

Коли я після душу прокрадалася свіжа, одягнена і причесана повз їхню кімнату, хтось із них чотирьох голосно хропів. Це, швидше за все, була Гортензія, бо хропіння було якесь наче крізь ніс.　

На шляху вниз до кухні, розташованої у підвалі під рестораном, я не зустріла жодної людини. Та це зовсім не означало, що всі, окрім мене, ще спали.　

У готелі завжди хтось не спав. Чи, як любив казати мсьє Роше: «“Замок у хмарах” ніколи не засинає».　

Через те що конкретного розкладу харчування для працівників не було, в кімнатці перед кухнею завжди стояла для нас якась їжа.　

Коли я прийшла, то застала одного з молодих кухарів, П’єра, за розкладанням сиру на таріль, а повітря наповнював аромат свіжоспеченого хліба. Ранковий стіл тут, унизу, майже нічим не поступався тому, що був у ресторані для гостей. Ну добре, композицій із ягід, викладених концентричними колами, свіжовичавлених соків чи підставок зі скляночками з манговим лассі тут не подавали, але все інше було протягом цілого дня. З обіду тут був завжди гарячий суп, маленькі пиріжки з м’ясом, миски з яблуками, помаранчами і морквою, часто запіканки на платформах із підігрівом, свіжий хліб, холодна печеня, тістечка і торти опісля — з голоду тут точно не помреш.　

— А ти рано, — сказав П’єр.　

— Ти теж.　

Я, сповнена щастям, відкусила окраєць хрусткого, намащеного маслом хліба і відкинулася на один із небагатьох стільців.

Рання пташка отримує найкращий сніданок і… вільний стілець.　

П’єр розсміявся.　

Неодмінно візьми собі трішки лосося. Я сам маринував, із лаймом і морською сіллю, ялівцем і кропом і… ах, словом, спробуй.　

Він поклав мені великий шматок на тарілку. Я дуже любила П’єра — він був моїм постачальником молочних булочок для сімох Хуґо, завжди приберігав кілька для мене. Окрім того, він допомагав мені на початку розібратися з валіським діалектом, на якому тут усі розмовляють. Говорити я, напевно, ніколи не навчуся, а от розуміти, про що йдеться, вже можу. Тільки старого Стакі я ніяк не могла зрозуміти. П’єр, правда, вважав, що справа не в мені, а в тому, що він уже давно не мав жодного власного зуба.　

Лосось був божественний. І до хліба пасував ідеально. І до яйця. На сніданок я завжди наїдалася, бо потім, як правило, я мала змогу прийти щойно по обіді. Це було чудово, бо нікуди не потрібно поспішати й можна було затишно балакати собі з П’єром. Уночі випало тридцять п’ять сантиметрів снігу, розповідав він, і до того ж утворилися метрові снігові замети. Дороги через перевал були закриті, а шлях угору до готелю можна було подолати лише з ланцюгами на колесах. Наближався ще один циклон, і з першого різдвяного дня мало засніжити ще дужче. У нас, у Північній Німеччині, вже б оголосили надзвичайний стан. А тут у цьому не вбачали нічого особливого.　

— А там як настрій? — запитала я і показала на двері кухні. На час канікул штат обслуги й персоналу на кухні збільшувався до максимуму, дві третини людей тут були новенькими.　

— Усе добре. Тільки новенькі ще не до кінця усвідомили, наскільки серйозно шеф ставиться до заборони мобільних. Я зробив усе, що міг, та побоююсь, що вони зрозуміють це тільки тоді, коли перший телефон опиниться на грилі. Чи буде розрубаний на частини. Чи кинутий у киплячу пасту. — П’єр глузливо всміхнувся, і це змусило мене посміхнутись у відповідь. Але креативність шеф-кухаря виявлялася не тільки в цьому.　

— Один офіціант із допоміжного персоналу справді милий. Можливо, що я навіть трішки закохана.　

П’єр мені підморгнув.　

— А як там настрій у вас, нагорі?　

Я кинула погляд на сходи. Кутиком ока я ніби вловила якийсь рух.　

— Роман Монфор тримає мене під прицілом, студентки з Лозанни — злісні бестії зі спотвореним сприйняттям реальності, а ще малий Дон Буркгарт вирішив перетворити моє життя на пекло. Але в загальному все окей, дякую. О, доброго ранку! А ти тут звідки взялася?　

Заборонена Кішка потерлася, муркаючи, спершу об мої, тоді об П’єрові ноги. А потім голосно нявкнула.　

П’єр поставив перед нею тарілочку з дрібно нарізаною холодною печенею, яку він, швидше за все, підготував заздалегідь.　

— Знаєш, над чим я ламаю собі голову? — запитав він, поки Заборонена Кішка з апетитом налягала на сніданок.　

— Шеф казав, що кішка була тут уже тоді, коли він тільки починав тут як кухар. — Він витримав коротку драматичну паузу. І тоді тихо додав: — А це було 1989-го.　

Математика не була моєю