Читати книгу - "Данелія , Таміла Калас"

Вже на ранок, крізь сон, Данелія почула розгніваний голос Олександра. Його крики лунали по всьому будинку. Вона неохоче розплющила очі й піднялася з ліжка. Влад усе ще міцно спав на іншій половині, його обличчя виглядало втомленим.
Данелія обережно підійшла до дверей і прислухалася. Батько кричав на охоронців, його голос тремтів від люті. Він помітив зникнення автомобіля Кирила з їхнього паркінгу й одразу здогадався, що брат викрав ключі та втік. У кожному його слові відчувалася безмежна лють.

- Що ти там підслуховуєш? – сонно пробурмотів Влад, повертаючись на інший бік.

-  Тато, здається, дуже злий, – задумливо промовила Данелія, підійшла до ліжка й сіла на його край. Її гризла тривога.

-  Звісно, що злий! А ти думаєш, він не дізнається, що ми теж бачили цієї ночі Кирила й дозволили йому викрасти ключі та поїхати?

- Влад, але ж ми нічого йому не розкажемо? Я не хочу перед відпочинком, псувати собі нерви.
Влад важко перевів подих, і підійшов до неї присівши навшпиньки, біля її колін, взяв за руки.
- Данелія, - він глянув на неї, - я не дуже у захваті, що нам знову треба щось приховувати. Думаю через Кирила ще будуть великі неприємності. Але добре, давай принаймні поки, ми нічого не скажемо.

За декілька днів Данелія вже збирала речі для відпочинку.  Батько довідався що Кирило переховується у друзів, і поки був зайнятий його пошуками. Влад на подвір'ї порався біля машини. Данелія збирала валізи, її допомагала Алена і їхня покоївка Надя.

- Як доїдете на місце, подзвониш - мама закрила велику сумку.

-Ок мам, обов'язково.

- І все-таки я б казала узяти пару теплих речей. Може піти дощ, або...

- Так, так або сніг. Заметіль.

- Не кривляйся - Алена підійшла і поцілувала Данелію.  Мама глянула в області шиї де висів кулон, - ти береш його?

- Так, я подумала чого він буде просто стояти.
На дворі роздався звук сигналу з автівки. Данелія вийшла на двір. Надія допомагала винести сумки, і вони поїхали.

Мальовнича природа Карпатських гір та лісів, у своїй величній тиші, мала б принести спокій. Проте, гуляючи з Владом звивистими стежками, Данелія відчувала незрозуміле передчуття. Ліс здавався надто тихим, лише зрідка чулося тривожне потріскування гілок під ногами.

-  Тут якось моторошно, - мимоволі промовила вона, міцніше стискаючи руку Влада.

- Тобі здається, кохана. Це просто тиша гір, - спробував заспокоїти її Влад, але в його голосі теж відчувалася напруга.

Вийшовши на невелику галявину, вони побачили табличку з написом "Заборонена зона. Полювання".

-  Дивно, гід нічого про це не згадував, - здивувалася Данелія.

-  Головне, що ми випадково сюди зайшли, - відповів Влад, обережно озираючись.

Повертаючись назад, вони знову почули тихі потріскування в кущах неподалік. Данелія мимоволі здригнулася.
Наступного дня, осідлавши коней, вони вирушили до водоспадів. Влад їхав поруч, уважно спостерігаючи за Данелією. Гірське повітря п'янило, але тривожне відчуття попереднього дня не полишало Данелію.
Проїжджаючи лісосмугу з величними буками, Данелія попросила зупинитися, щоб зробити фото. Влад зліз з коня та дістав мобільний. Він старанно вибирав ракурс, щоб найкраще передати красу природи та Данелію в сідлі.
Раптом з кущів пролунав оглушливий постріл. Жеребець Данелії шалено заіржав, його очі налилися жахом, і він дико рвонув уперед, не слухаючись віжок. Данелія з усієї сили вчепилася в них, намагаючись зупинити коня, але його охопила неконтрольована паніка. Він мчав у напрямку забороненої зони, туди, де напередодні вони бачили попереджувальну табличку.

- Данеліє, стрибай! – розпачливо закричав Влад, намагаючись наздогнати її.

Вона ледве повернула голову, її тіло звело від напруги. Повітря важко стискало груди, не даючи ані вдихнути, ані видихнути. Огир нісся невідомою стежкою, легко перестрибуючи через невеликі пагорби. Данелія з жахом побачила, як попереду дорога обривається. Кінь, немов засліплений страхом, мчав назустріч смерті.
Наближаючись до краю прірви, світ навколо Данелії закрутився. Усе стало розмитим і нереальним, мов у кошмарному сні. З останніх сил вона закричала. Раптом чиясь сильна рука різко штовхнула її вбік, на землю, відриваючи від жахливої реальності.

Рука, що врятувала, водночас зламала її життя. Далі був лише пекельний біль, що поглинув усе – думки, пам'ять, відчуття.
Абсолютна тиша лікарняного коридору гнітюче тиснула на нерви. Олександр сидів на стільці, його великі руки безпорадно стискали голову. Алена, бліда як стіна, безпорадно дивилася в одну точку. Клавдія стояла біля дверей операційної, її губи беззвучно шепотіли молитву, старечі повіки безперервно здригалися.
Нарешті з дверей вийшов лікар. Усі троє миттєво підхопилися, їхні обличчя відображали відчайдушну надію та жахливе передчуття.

-  Вибачте, дитину врятувати не вдалося, - тихо промовив лікар, і Алена безсило опустилася на підлогу, яку вчасно підхопив Олександр.
Клавдія застигла на місці, її обличчя скривилося від невимовного болю.

- Що з моєю Данелією?! Вона жива?! Скажіть мені! – голос Клавдії зірвався на крик.

-  Так, ваша онука жива, але її дитину ми втратили, - повторив лікар.
Слова лікаря ще більше спантеличили родину.
- Хіба ви не знали, що вона була вагітна? – здивовано запитав лікар. – Приблизно третій місяць. Її стан задовільний. Струс мозку невеликий, тріщина в руці та численні забої. З нею все буде добре, вона молода та сильна.

- Можна її побачити? Хоч одним оком глянути, - благально промовила Клавдія.

- Ні, зараз не можна. Їй ввели сильне знеболювальне, вона спить. Завтра я дозволю комусь одному зайти на кілька хвилин.
Першим відчуттям, що прорвалося крізь туман небуття, був тупий, ниючий біль, що пульсував у скронях. Данелія спробувала поворухнути головою, але різкий спалах болю змусив її застогнати. Повільно, мов крізь густу пелену, до свідомості поверталися обривки спогадів: крик Влада, шалений біг коня, неминуча прірва…
З пересохлих губ зірвався слабкий стогін. Данелія обережно розплющила очі, але яскраве світло лікарняної лампи змусило її знову заплющитися. Чиясь тепла рука ніжно торкнулася її чола. Зібравши останні сили, вона знову розплющила очі. Біля її ліжка сиділа мама, її обличчя було мокрим від сліз, але на губах тремтіла слабка усмішка.

- Пити… - прошепотіла Данелія ледь чутно.
Алена схилилася до неї, намагаючись розібрати слова.
- Пити, мамо…
Алена швидко взяла склянку води з тумбочки й обережно піднесла до її потрісканих губ.

- Мамо… де я? Що сталося? – Данелія говорила вже трохи голосніше, але в її голосі відчувалася розгубленість.