Читати книгу - "Данелія , Таміла Калас"

Алена злякано глянула на доньку. Вона боялася цього питання більше за все. Як сказати правду? Як повідомити про втрату? Її серце стиснулося від болю.

- Моя рідна… з тобою все гаразд, усе буде добре, ти тільки не хвилюйся, - промовила Алена тремтячим голосом, уникаючи погляду Данелії.
"Не хвилюйся…" – це слово боляче кольнуло Данелію. Влад… він завжди просив її не хвилюватися. І вагітність… порожнеча всередині, окрім фізичного болю, здавалася нестерпною. Вона відчувала – щось не так. Пам'ять вперто замовчувала останні події, голова важко лежала на подушці, не даючи змоги зібрати розрізнені фрагменти.

- А де Влад? Де він? З ним усе добре? – прошепотіла Данелія, намагаючись згадати його обличчя.

Алена враз поблідла, її очі наповнилися слізьми. Вона не могла вимовити жодного слова. На щастя, до палати увійшла Клавдія й попросила Алену залишити їх на самоті. Бабуся обережно сіла поряд, її теплий погляд здавався єдиним острівцем спокою в цьому хаосі.

- Моя люба, тобі треба набратися сил, - тихо промовила Клавдія, беручи її за руку. Її долоня була холодною.
Клавдія розуміла, що Алена не зможе сказати правди. Вона й сама не знала, як підібрати слова, яких просто не існувало для такого горя. Правда, за яку вона завжди боролася, зараз могла лише завдати ще більшого болю її онуці.

-  Допоможи мені піднятися… я хочу сісти, - слабко попросила Данелія.

- Ні, моє сонечко, ти ще надто слабка. Не можна.

- Я не настільки слабка, щоб ви приховували від мене правду, - наполягала Данелія, відчуваючи, як усередині наростає тривога.

-  Моє серденько, від тебе ніхто нічого не приховує. Головне, що з тобою все добре. Ти просто не хвилюйся.

-  Тоді дай мені слово, що скажеш мені правду, - Данелія вперто дивилася в очі бабусі.
Клавдія міцно стиснула її руку. Її власна долоня тремтіла. Мовчки вона кивнула головою.

- А тепер кажи… що з Владом… і з моєю дитиною? – погляд Данелії застиг на блідому, сповненому болю обличчі бабусі.
Клавдія не витримала. Сльози, які вона так старанно стримувала, нарешті хлинули з її очей.

- Усе… добре, Данеліє… тобі не можна хвилюватися… не можна, - розгублено повторила вона тремтячим голосом.

- Я тобі не вірю! Де він? Де Влад?! – раптово кімната перед очима Данелії попливла. Вона несподівано для себе втратила свідомість.

- Лікаря! – відчайдушно вигукнула Клавдія, вибігаючи в коридор.
До палати миттєво забігла Алена з Олександром, а за ними й медичний персонал. Головний лікар вивів збентежену родину назад, а після невеликих маніпуляцій сам вийшов до коридору.

- Усе добре, можете не хвилюватися. Ми  ввели їй заспокійливе. Вона просто знепритомніла. Поки що для Данелії жодної стресової інформації. Вона ще дуже слабка.

Розуміння того, що сталося, приходило повільно, болісними уривками. За кілька днів Клавдія, зібравши всю свою мужність, розповіла правду. Данелія тихо плакала, уткнувшись обличчям у подушку. Світ навколо втратив барви та сенс. Вона не хотіла нікого бачити. Душевний біль здавався нестерпнішим за фізичний.