Читати книгу - "Данелія , Таміла Калас"

Свої вісімнадцять Данелія зустріла там, де найбільше боялася опинитися – у лікарняній палаті. Кожен рух за вікном – шелест листя, дитячий сміх, закохані пари – відгукувався в ній гострим болем втрати. Як змусити себе дихати, коли кожний вдих нагадує про те, чого вже ніколи не буде?" - ця думка знову і знову крутилася в її голові, не знаходячи відповіді.
Данелія ніколи раніше не відчувала такої самотності та беззахисності. Дитяча безтурботність відступила, залишивши після себе гіркий присмак дорослої реальності. Постійні докори сумління і відчуття провини роздирали її зсередини. Біль був настільки гострим, що здавалося, ніби хтось розрізав її душу на шматки. Вона лежала, втупившись поглядом у стелю, де мерехтіли відблиски ранкового сонця, але не бачила їх. Уява вперто малювала спотворене обличчя Влада, його останні слова, сповнені болю та звинувачення.
"Жити далі" - слова бабусі знову прозвучали в голові. Та хіба так можна? Вона гірко перевела подих. В грудях знову здавило, і сльози раз по разу з'являлися на очах, а губи безсило починали тремтіти. Данелія ненавиділа себе за свою безпорадність. Слова втіхи, які іноді шепотіла Алена, відскакували від її свідомості.
Той недавній сон знову завис у її пам'яті, липкий і тривожний. Щоночі її свідомість провалювалася у його задушливі обійми. Спочатку лише темрява, густий, холодний туман, у якому лунав далекий, знайомий голос: "Данеліє... Данеліє..." Вона сліпо брела на цей поклик, крізь імлу, сподіваючись знайти хоч якийсь порятунок. І ось туман розступався, відкриваючи перед нею той самий страшний обрив, з якого вона ледь не зірвалася. Але цього разу все було інакше. На краю стояв Влад, його обличчя було спокійним і усміхненим, він простягав до неї руку. "Йди до мене, кохана," - шепотів він. Та тільки-но її пальці торкалися його долоні, з темряви виринав інший голос, різкий і владний: "Стій! Не йди!" Данелія оберталася, намагаючись розгледіти незнайомця, але бачила лише розмитий силует. Коли вона знову поверталася до Влада, його обличчя спотворювалося, ставало похмурим і кривавим. "Це ти... це ти винна," - сичав він, міцно стискаючи її руку, не даючи вирватися. Боротьба тривала доти, доки незнайомий голос не кликав її знову, і тоді, з неймовірним зусиллям, вона виривала свою долоню з мертвої хватки. Тільки вдома її страшне сновидіння мало продовження, здавалося, без кінця. Прокинулася Данелія знову в холодному поту, зі стиснутими аж до синців долонями.
Минуле ніяк не давало спокою, кошмари тривожили постійно, переслідуючи її, мов тіні. Хотілося втекти, забитися в куток і беззвучно плакати, знайти хоч якийсь прихисток від нічних страхіть.
Прокидаючись серед ночі, вона насилу чекала ранку, вдивляючись у ледь помітні контури кімнати. А за втомленими вечорами приходив спустошений день, і так щоразу. Від такого режиму життя вона стала почуватися ще гірше, їжа втратила смак, кожен ковток давався з неймовірним зусиллям. Данелія змарніла ще дужче, її обличчя стало блідим і виснаженим.
Промінь сонця пробив крізь штори, але не зустрів у її очах радості. Данелія вже не спала, та й вставати не хотілося. Її рука ще досі нила, хоч гіпсу вже тиждень як не було. Лежачи в ліжку, вона вдивлялася вгору. Сонячні зайчики грайливо ковзали по стелі, але навіть їхні танці не могли розвіяти важкий морок у її душі.
До кімнати увійшов симпатичний молодий чоловік. У руці він тримав синю сумку з логотипом тієї самої лікарні, де вона проходила лікування. Минулого тижня її обстежував інший лікар, а тепер прийшов новий. До чогось нового зараз Данелія ставилася з насторогою, тому відразу відвернула голову до недоторканого сніданку.

- Привіт, Данеліє. Тепер я твій лікар на період реабілітації. Євген Олегович. Можна просто – Євген. Як ти себе почуваєте сьогодні? Бачу, сніданок неторканий, - його погляд був м'яким, але уважним, ніби намагався зазирнути їй у саму душу.

Данелія ледь помітно повела плечем, відвертаючи обличчя до стіни, демонструючи свою байдужість.
Євген спокійно сів на табуретку біля її ліжка, не порушуючи тиші.

-  Знаю, зараз важко. Але тобі потрібно набиратися сил, хоча б потроху. На вулиці чудова погода, сонце світить. Можливо, невелика прогулянка пішла б на користь, - його голос звучав спокійно та впевнено.

Данелія різко сіла, спираючись на здорову руку, її очі спалахнули роздратуванням.

- А що там ще, лікарю? Пташки співають? Ви думаєте, мене зараз хвилює погода за вікном? Робіть свою роботу і йдіть.

- Ага, мені треба, щоб ти встала і пройшлася! - майже наказав Євген, його тон став більш наполегливим.

- Що? Як це?

-  Ну-у звичайно, пройдися по кімнаті, - Євген ледь помітно усміхнувся її реакції.

Данелія встала і пройшла вздовж кімнати, зупинившись на середині, її хода була скутою та невпевненою.

- Чудово. З вигляду, як ти ходиш, усе добре, - констатував Євген, спостерігаючи за нею.
Її це вразило, і вона здивовано сіла на край ліжка.

- Що значить чудово? Хіба можна по ході зрозуміти, що людина здорова?

- У здорової людини хода здорова. Плечі в тебе розправлені, хід легкий і вільний. Правда, зовнішній вигляд не дуже. Тобі б трохи більше вітамінів, а то шкіра геть поблякла. Гадаю, я поговорю з твоїми батьками. Тобі треба поїхати десь розвіятися, бо вдома спогади лише тягнутимуть тебе назад.

- А ви хіба знаєте мої спогади? - в її голосі прозвучав виклик.

- Звичайно, Данеліє, про тебе я знаю все. Я вивчив усю історію хвороби і знаю про події, що сталися. Давай домовимось. Ти будеш звертатися до мене на ти, я залишу свій номер телефону, і коли щось буде потрібно – телефонуй мені. Хоча ні, ти ж не подзвониш. Тоді дзвонитиму я, - в його очах майнула іскорка.

- Хм, цікаво. І як же?

-  Ти про номер? Він вказаний в журналі, де записані всі хворі, що поступають до моєї лікарні, а ще в особистій медичній книжці.

- То тепер ти будеш контролювати мене, Євгене?

- І дуже пильно, - відповів Євген, не відводячи погляду.

- І що, мені тобі звітувати про кожний мій крок? А може, ще й скільки разів я сходила до туалету? - сарказм прослизнув у її словах.