Читати книгу - "Данелія , Таміла Калас"

Він піднявся з місця, підійшов до неї та нахилився над її головою, пронизуючи її до дна каро-зеленими очима.

- Угу, і якого кольору кал також.

Данелія округлила рот і насупила брови, приголомшена такою відвертістю. Євген ледь помітно усміхнувся і пішов, залишивши її в подиві.

Данелія сиділа у глибокому потрясінні. Євген ніби вилив на неї холодну воду, повертаючи до реальності. Вона підійшла до консольного столика з трюмо і глянула на своє відбиття, щоб перевірити, чи дійсно її шкіра у такому поганому стані. Детально розглядаючи бліде обличчя та темні кола під очима, вона раптом збагнула: кулон, подарований Клавдією, зник. Як вона могла про нього забути? Судорожно намагаючись відновити в пам'яті той жахливий день, вона з жалем усвідомила: востаннє відчувала його прохолодний дотик на шкірі саме тоді, перед падінням. "Загубила..." - прошепотіла вона, і гіркі сльози знову запекли їй очі. "Бабуся... вона так засмутиться..."
Данелія провела поглядом по руці, по безіменному пальцю, де мала бути обручка. Коли накладали гіпс, обручку та перстень, подарований Владом, зняли. На пальці не лишилося й сліду, що нагадував про заміжжя, ніби цього й не було.

Вечеряла родина в напруженій тиші. На столі, всупереч звичайному, стояли вишукані страви, але ніхто не виявляв особливого апетиту. Кирило час від часу кидав на Данелію співчутливі погляди, які вона вперто ігнорувала, відчуваючи лише роздратування. Олександр сидів насуплений, його думки, здавалося, були далеко звідси, на обличчі залягла тривога. Алена намагалася підтримувати розмову на нейтральні теми, але кожне її слово звучало фальшиво, видаючи внутрішнє напруження. У повітрі висіла важка атмосфера недомовленості, ніби кожен боявся порушити крихку видимість спокою.
Під кінець вечері Віктор вніс фруктовий пиріг із запашним зеленим чаєм.

- Данеліє, ми довго думали... і вирішили, що тобі зараз краще змінити обстановку. За два дні ти полетиш до дядька Рамена в Лос-Анджелес, - обережно почав Олександр, його обличчя виражало глибоку стурбованість, а в голосі звучала благальна нотка.
Данелія гірко усміхнулася, відчуваючи чергову спробу контролювати її життя.

-  Знову ви вирішили за мене мою долю? Може, наступним кроком буде психіатрична клініка? Кажуть, там чудово лікують від спогадів.

- Доню, це заради тебе, повір мені, - тихо промовила Алена, її голос тремтів від хвилювання та співчуття. - Нове місце, нові враження... це допоможе тобі відволіктися.

- А може, мені краще просто зникнути? Щоб ви всі нарешті зітхнули з полегшенням? - біль і відчай прорвалися в її словах.

- Припини це! - Олександр різко стукнув кулаком по столу, його терпіння увірвалося. - Навіть не думай про таке! Ти не розумієш, як нам усім важко.

- Тоді скажіть мені правду! Що насправді відбувається? Чому ви так хочете мене спровадити? - Данелія вперше за довгий час підняла на них прямий, вимогливий погляд.

- Саша, заспокойся, - втрутилася Клавдія, поклавши руку йому на плече, намагаючись згладити гострі кути.

- Мамо, я спокійний! - іронічно відповів Олександр, відводячи погляд. - Просто... у нас проблеми. Великі проблеми з бізнесом. Ми майже банкрути. Ферма... можливо, доведеться її продати. Усе... розумієш? Усе, що ми мали. І Павло... він... він тебе звинувачує, Данеліє. Звинувачує у смерті Влада.
Данелія здивовано звела брови, її очі розширилися від нерозуміння.

- Що?

- Павло думає, що це ти винна у смерті Влада, - швидко додав Кирило, уникаючи погляду батька, його голос був тихим і непевним.

- Кириле, замовкни нарешті! Я тебе прошу, - утомлено простягнув Олександр, повільно потерши чоло рукою, відчуваючи безсилля. - Тобі якнайшвидше треба поїхати, Данеліє. Павло справді шукає тебе. Він зараз у гніві. Потрібен час, аби його злість трохи втихла. Хто знає, що він у запалі утне.

- А я не боюся його. Хай би застрелив, - у її голосі прозвучала безнадія.

- Ну що ти мелеш? Я знаю, як тобі важко. Нам усім не просто. Але пообіцяй мені, Данеліє, ти поїдеш, - Олександр з турботою дивився на неї, його очі благали про розуміння.
Данелія вперше за довгий час відчула щиру турботу та безпорадність своїх рідних. Вони вже й так багато чого зробили для неї.

-  Добре, тату, я поїду. Я обіцяю, - тихо відповіла вона, відчуваючи важкість на серці.

За два дні Данелія полетіла до дядька. На ранок вона вже була в Лос-Анджелесі.
Данелія стояла на вокзалі, досить змордована і збайдужіла до всього. Її волосся було акуратно закладене у хвіст, підкреслюючи виснаженість обличчя. Чорний класичний костюм пасував хіба що до темних кіл під очима, роблячи її ще більш блідою. Лице настільки змарніло, що її очі та ніс здавалися непропорційно великими, а губи потріскались та зблідли. Вона прилетіла до Америки. Точніше, тікала, як боягузка, від самої себе та минулого, що міцно вчепилося в її життя у жахливих снах.

Крізь натовп Данелія побачила чоловіка екзотичної зовнішності. Одягнутий по-гавайськи: жовта сорочка і білі вузькі штани. Чоловік час від часу оглядався, тримаючи в руках паперову табличку з написом українською: "Чекаю з нетерпінням на улюблену племінницю" (саме по ній Данелія мала впізнати водія). Вона наближалася до нього. Валіза позаду стукотіла малими коліщатами. Угледівши Данелію, водій широко посміхнувся, бувши певним, що це та сама дівчина, на яку він чекав. Його виразні великі губи заблищали на смуглому лиці. Чоловік без вагань швидко відібрав валізу і привітався англійською, протягнувши руку для стискання.

- Алекс, - відказав водій.

- Данелія, - вона насилу усміхнулася.