Читати книгу - "Данелія , Таміла Калас"

Вони попрямували до автівки – яскраво-жовтого спортивного кабріолета з відкинутим дахом, що виділявся на вокзальній стоянці. Алекс обережно поклав її валізу до багажника. Галантно відчинивши перед Данелією пасажирські дверцята, він запросив її сідати.
Під час поїздки Алекс лише мовчки усміхався краєчком губ. Данелія, відчуваючи певну скутість, склала руки на колінах і відкинулася на спинку сидіння, спостерігаючи за мінливими краєвидами.
Теплий вітер лагідно торкався її обличчя, а повз пропливали величні хмарочоси, чергуючись із стрункими пальмами, що вишикувалися вздовж траси. Миготіли сквери, вітрини магазинів та елегантних бутиків. На тротуарах вирувало строкате море пішоходів, кожен поспішав у своїх справах. Цей невпинний потік життя здавався Данелії сповненим безтурботності, зовсім іншим, ніж гнітюча тиша її нещодавнього минулого.
Нарешті автомобіль плавно зупинився біля розкішної вілли, оточеної буйною зеленню екзотичних рослин.
На порозі Данелію зустрів дядько Рамен – літній чоловік із ясними, проникливими очима та густим чорним волоссям, що несподівано контрастувало з його віком. Невисокий на зріст, він мав кумедні тонкі вуса, які надавали йому дещо старомодного, але водночас чарівного вигляду. Його одяг, як завжди, випромінював оптимізм: білі шорти до колін і яскрава футболка з барвистим принтом папуги. Рамен тепло привітався та міцно обійняв Данелію.

- Данеліє, дитинко, як я радий тебе бачити! – вимовив дядько, сяючи широкою, щирою посмішкою.
Вони пройшли до середини дому, опинившись у просторій вітальні, наповненій ароматом екзотичних квітів, що переплітався з ледь відчутним запахом кубинського тютюну. На скляній попільничці, що стояла на журнальному столику, ще димів недопалок сигари, залишаючи тонкий шлейф диму.
Данелія вперше гостювала у дядька Рамена, тому з цікавістю розглядала інтер'єр. Її погляд ковзав по численних старих фотографіях у вишуканих рамках, що прикрашали кожну полицю антикварних меблів з темного дерева. На стінах висіли полотна відомих художників, чиї імена Данелії здавалися знайомими. Все вказувало на те, що дядько живе в достатку, але без зайвої розкоші, демонструючи скоріше любов до мистецтва та історії, ніж до показного багатства. Його смак був своєрідним, але безсумнівно витонченим.
Раптом до вітальні увійшла висока чорношкіра служниця з пишним бюстом. Її кучеряве, блискуче чорне волосся пружно коливалося на голові, нагадуючи тугі пружини. Яскравий, майже зухвалий макіяж одразу привертав увагу.
Молода жінка недбало поставила на кавовий столик велику склянку з білим напоєм, схожим на молоко, і відійшла на кілька кроків. Зупинившись навпроти Данелії, вона пильно оглянула її з неприхованою зверхністю. Її темні очі випромінювали холод, а тонкі губи були щільно стиснуті. Вона ледь чутно, з презирством хмикнула, прикусивши нижню губу. Потім її погляд різко перемкнувся на Рамена, в якому відчувалася докора.
Дядько, здавалося, трохи збентежився, хоча намагався цього не показувати. Він опустив голову, швидко кивнувши служниці, ніби віддаючи наказ, і вона мовчки вийшла з кімнати.
-  Ну, як там доїхала? – спитав дядько, його українська ніби спотикалася об кожне слово, з ледь вловимим іноземним призвуком.

- Добре, – кивнула Данелія.

- Ти ґолодна вже? Бо кухарка наша знов того... Запила, стара грішниця, знову пішла у запій, а Анжела... та Анжела хіба що каву вміє не зіпсувати. Вона готувати – то як кіт наплакав. – Рамен лукаво підморгнув, ніби ділився великою таємницею.
Почути таку мову від літнього чоловіка було трохи незвично. Данелія лише здивовано повела плечима. Але їсти справді хотілося. Востаннє вона щось їла ще в літаку, і
то лише кілька крекерів, намагаючись вгамувати нудоту.
- Та не журися, я вже замовив їжу. – Дядько округлив очі. – Не питай шо, бо сам не знаю. Але тут, у Лос-Анджелесі, все по-іншому. Вільно, яскраво. Звикнеш. А на вечір підемо в ресторан, як тобі? – він уважно оглянув її. – Вдінеш щось... не таке чорне, як ти зараз? Чи може чорне... та ні, краще щось веселіше. Буду старатися казати як треба.
Здавалось дядько навмисно уникав будь-яких проявів жалю чи співчуття, його бадьора поведінка діяла на диво заспокійливо, створюючи відчуття, ніби нічого жахливого й не сталося. І, по правді кажучи, це була досить мудра тактика.
Данелія відчула, як напруга поволі відступає, огортаючи її легкою втомою після перельоту.
Розпакувавши валізу, Данелія з подивом виявила, що її одяг нагадує жалобну колекцію. "Звідки стільки чорного?" – промайнуло в голові. Її гардероб, здавалося, ввібрав усю темряву її душі. Навіть для вечірнього виходу, який запланував дядько, вона не могла знайти нічого, що б не кричало про її внутрішню скорботу.
Зрештою, вибір зупинився на чорній сукні. Її простий крій лише підкреслював витончену, але тепер надто тендітну фігуру Данелії, ніби тінь колишньої себе.
У маленькому дзеркальці, витягнутому з сумочки, відбилося її бліде, виснажене обличчя. Червоні прожилки втоми на очах контрастували з матовою шкірою, натягнутою на вилицях, мов пергамент на кістках. Думка про макіяж здалася абсурдною – будь-яка спроба прикрасити це відображення лише підкреслила б її спустошеність. Дивлячись на своє відображення, Данелія знову поринула у вир спогадів. Кадри того фатального дня безжально прокручувалися в її свідомості, не даючи спокою. Вона досі не наважувалася уявити місце останнього спочинку Влада, не говорячи вже про те, щоб його відвідати. І думка про те, що зараз відчуває Павло, залишалася завісою болючої невизначеності, яку вона боялася підняти.
Бажання кудись іти згасло, як свічка на вітрі. Минулого не повернути: ні безтурботного сміху Влада, ні відчуття нового життя всередині, ні навіть того срібного кулона, який тепер втратив будь-яку матеріальну цінність, ставши лише ще одним болючим нагадуванням. Лише старі фотографії, де вони були такі молоді та щасливі, стискали серце тупим болем жалю.
Але засмучувати дядька в перший же вечір її приїзду не хотілося. З важким зітханням Данелія взула свої чорні туфлі на невисоких підборах і вийшла з кімнати, намагаючись приховати внутрішню порожнечу за подобою спокою.
Дядько Рамен вже чекав біля того самого яскраво-жовтого кабріолета, на якому її привіз Алекс, тільки тепер елегантний дах був піднятий.
На його обличчі сяяла широка, безтурботна посмішка. Одяг дядька, як завжди, вирізнявся своєрідністю: яскраво-червоний піджак несподівано поєднувався з блакитною шовковою хусткою на шиї, а біла сорочка мала химерні ажурні вставки на грудях. У вечірньому присмерку Лос-Анджелес починав виблискувати вогнями, і це сяйво міста, здавалося, додавало ще більшої ексцентричності образу Рамена. Повітря наповнювалося передчуттям чогось особливого.
Нарешті вони приїхали. Рамен припаркував машину неподалік величної будівлі з колонами з білого мармуру, оточеної пишними, акуратно підстриженими кущами.
Вийшовши з автівки, Данелія одразу зрозуміла, що це не просто ресторан. Біля входу стояла охорона, а елегантні гості, що підходили до будівлі, мали на собі маски – ось яким був дрес-код цього вечора.
До розкішної споруди стікався різнобарвний потік людей у вишуканих вбраннях. Вздовж вулиці, тягнучись довгою вервечкою у два ряди, стояли припарковані дорогі автомобілі, виблискуючи в світлі ліхтарів.