Читати книгу - "Данелія , Таміла Калас"

Рамен зазирнув до бардачка і витягнув звідти елегантну чорну шкіряну пов'язку для очей у формі метелика, краї якої були акуратно обшиті яскраво-блакитною стрічкою. Він недбало прикрив нею своє обличчя, а потім дістав ще одну, майже ідентичну, тільки червона стрічка грайливо виблискувала навколо вирізів для очей.
Дядько галантно запропонував Данелії свою руку, зігнувши її в лікті. Вона непевно поклала свою долоню на його передпліччя, і вони разом попрямували до дверей. За ними відкрився шумний зал, що сягав аж до мансардного вікна. Численні гості в різноманітних масках сиділи на стільцях, спрямувавши погляди на сцену, очікуючи початку якоїсь події.
Рамен рішуче рушив уперед, прокладаючи їм шлях крізь натовп. Вони піднялися широкими сходами і опинилися на просторій терасі, де за столиками вже сиділи люди, звільнивши свої обличчя від маскараду.
Тут панувала більш спокійна атмосфера, і можна було нарешті розслабитися та повечеряти.
Данелія та її дядько обрали затишний столик у кутку. Рамен, не питаючи її вподобань, зробив замовлення, довіряючи власному смаку. "То певно буде щось таке ж... екстравагантне, як його піджак", - подумала Данелія з легкою посмішкою. 
Дядько у своїй звичній манері розповідав про  цей  благодійний вечір .
- Ага, "благодійність", значить, – протягнув Рамен, хитро підморгнувши одним оком. – Шоб ці багаті ґудзи, могли собі почуватися такими... загадковими філантропами, ховаючи свої не завжди файні пички за тими масками. Ну, головне, аби ті гроші пішли на якусь там добру справу, правда ж?
Саме вчасно офіціант приніс дві порції салату з тунцем, щедро так поклав, і пляшку білого сухого вина.
Данелія повела очима по тій розкішній терасі. Стеля висока, завитки всюди, а по кутах стоять білі фігури, як ті старі грецькі боги.
Вона піднесла келих з вином до губ, а сама нишком дивилася на тих людей. І раптом бачить – сидить один за столиком, біля тих кованих штучок на балконі. А лице його – десь вона вже бачила. Згадала!
То ж той самий хмурий тип, помічник того Литвака! Шо на їхньому весіллі ходив такий, ніби йому хтось цитрину в рот запхав. Тільки ім'я з голови вилетіло.
"А якщо там і сам Литвак сидить?!" – як грім серед ясного неба, вдарила її думка. Данелія зразу відвернулася і рукою лице закрила.

- Гей, мала, всьо добре? – стурбовано запитав Рамен, нахиляючись до неї. – Ти така біла стала, як стіна. Може, тобі зле від того тунця? Хоча, він тебе ще й не дістав, здається.
-  Так... голова трохи болить, – швиденько збрехала Данелія, бо той погляд помічника аж мороз по шкірі пустив. Хотілося звідси втікти чимскоріше.

-  Ой, ці жіночі штучки! – зітхнув Рамен, але зразу подобрішав. – Ну добре, як тобі зле, то зле. Не будемо той вечір псувати. Зараз я тобі таксі викличу, а сам ще тут подивлюся, може, хтось щось цікаве продає на тому їхньому "аукціоні таємних багатіїв".
Данелія аж полегшено зітхнула. Дядько той вмів бути спокійним, як удав. Він викликав їй таксі, а сам лишився на вечірці.
Опинившись у ліжку, Данелія довго крутилася, не знаходячи спокою. Нічник м'яко розливав тьмяне світло по кімнаті, але раптом моргнув і згас, поглинувши все навколо непроглядною темрявою. Данелія відчула, як по спині побігли холодні мурашки, а на шкірі виступили краплі липкого поту. Наосліп вона спробувала знайти мобільний на тумбочці, але звук власних пальців, що шаруділи по дереву, здавався оглушливим і лякаючим, нагадуючи крадькома кроки в тиші. Її розбурхана уява вже малювала моторошні силуети, що ховалися в темних кутках кімнати.
Раптом у голові чітко пролунав той самий жахливий голос зі сну. Слова звинувачення, холодні та безжальні, здавалося, шепотіли прямо біля вуха, а чиїсь злі, палаючі ненавистю очі ніби дивилися просто на неї з темряви. Данелія судорожно підтягла ковдру аж до носа, намагаючись сховатися від цього кошмару наяву.
Несподівано двері кімнати безшумно прочинилися, і на порозі виникла висока чоловіча постать, що тримала в руці тремтливе полум'я свічки. Відкинута на стіну довга тінь перетворювала її на справжнє нічне чудовисько. Данелія різко підскочила на ліжку і пронизливо закричала.

- Та що таке, Господи?! Це ж я, дядько Рамен! – злякано вигукнув він, його голос тремтів разом із полум'ям свічки.
Він, мабуть, і сам нещодавно повернувся зі свого вечірнього променаду.

- Дядьку, а де світло? Я не можу заснути в темряві! Мені страшно!
- А, то той клятий провід на сусідній вулиці знов дав дуба. Кажуть, за годину мають полагодити, і світло з'явиться. Слухай, якщо хочеш, я можу посидіти тут трохи, біля тебе. Мені все одно не спиться.

- А ти чого не спиш? Теж темряви боїшся?

-  Ех, як був молодшим, то міг собі чогось там боятися, якихось тіней чи вовків під ліжком. А зараз вже старий став, хіба що заснути не можу – то вже від того, що кості скриплять.

- З вашим способом життя вас "старим" хіба що якась дуже зла баба Яга назве.

- Це ти про що таке верзеш? – з підозрою примружився Рамен.

- Та про все! Про ваш вічний рух, про ваші яскраві сорочки. А ще... ваша та служниця Анжела... вона на мене так дивилася, ніби я в неї останню цигарку вкрала.

- Ой, та то Анжела... кхм... – Рамен глибоко зітхнув, ніби збирався розповісти історію на десять томів. – Ти розумій правильно, вона ж не знала, шо ти моя рідна кровиночка, племінниця. Вона трохи... е-е-е... – він закрутив пальцями в повітрі, намагаючись підібрати влучне слово, потім розчепірив долоню і склав пальці в кулак, ніби показуючи щось дуже складне.

-  Та все, дядьку, заспокойся. То ваші особисті справи. Але мені здається, вона тебе ревнує. Просто хотіла сказати, що ви вмієте бути молодим душею і тілом. Так поводити себе це чудово. Навіть я, поряд з тобою, відчула себе старше.

- Данелія, ти ще надто дитина, в тебе ще все, попереду.
В цю мить у голосі дядька зникла вся його звична балакучість. Він заговорив спокійно та мудро, як досвідчена людина, що бачила не одні злети й падіння. У його простих словах відчувалася життєва істина. Він плив за течією, не обтяжуючи себе зайвими турботами, і його легкість була для Данелії немов тихий маяк у бурхливому морі її душі.
Минув місяць у гостях у Рамена. Сонце за вікном здавалося яскравішим, а ночі – менш моторошними. Нічні кошмари приходили вже не так часто, їхні холодні пальці вже не так болісно стискали серце. Данелія потроху звикала до англійської, нові слова прилипали до пам'яті, немов кольорові наліпки. Вона відкрила для себе світ книг, дядько показав їй затишну місцеву бібліотеку і сам часом гортав поетичні збірки, перекладаючи для неї рядки про незнайому, але цікаву американську душу.
Одного пізнього вечора, коли Лос-Анджелес вже давно поринув у сон, задзвонив телефон. На екрані вперто світилося ім'я "Мама".
Серце Данелії тривожно забилося. Пізній дзвінок матері завжди віщував щось важливе. Вона кілька довгих секунд дивилася на екран, затамувавши подих, ніби боялася почути те, чого не хотіла. Нарешті, провівши тремтячим пальцем по сенсору, вона обережно піднесла слухавку до вуха.

- Алло, – прошепотіла вона тихо, її голос звучав хрипко від хвилювання.

- Данелія... – Голос Алени ледь чутно тремтів у слухавці. Вона важко дихала, і перед кожним словом зависала довга, гнітюча пауза. – На жаль... тобі треба повернутися...
Данелія мовчала, її горло стиснула невидима рука. Вона боялася порушити цю важку тишу будь-яким запитанням. Лише нещодавно вона відчула, як біль трохи відступив, а тепер слова матері знову тягнули її назад, у темряву минулого.
-  Сонечко моє, наша бабуся... вона дуже занедужала, – голос матері тремтів, зриваючись на кожному слові, сповнений невимовного хвилювання.
Серце Данелії болісно стиснулося. Згадалися тривожні мамині інтонації під час розмов з Клавдією останнім часом. Вона відчула, як холодна хвиля передчуття пробігла по тілу. Це було щось серйозніше, ніж звичайна застуда.

-  Що з нею, мамо? Що трапилося? – тривожно запитала Данелія, намагаючись зберегти спокій у голосі.

- Данелія... – Знову ця тяжка пауза, ніби мати підбирала слова, боячись завдати ще більшого болю.

- Мамо, кажи вже! Після всього, що зі мною сталося, невже є ще щось гірше, що може мене зламати? Навряд чи! – твердо, хоч і з ледь помітною ноткою відчаю, відповіла Данелія.

-  Бабуся... вона в лікарні, рідненька. В неї стався інсульт.
Її частково паралізувало... і вона дуже хоче тебе побачити.

- Як? Як же це? Коли я їхала, вона була така бадьора, сміялася... – Данелія не могла повірити почутому, слова застрягали в горлі.
Голос Алени став ще більш тремтливим, вона почала судорожно ковтати повітря, ніби задихалася від сліз.