Читати книгу - "Перехресниця Долі, Рія Вайсен"

Арніка вскочила на ліжку. Сорочка на спині промокла. Плечі боліли. Крізь тонку тканину проступила кров.

***

— Ти б мо не їхала, сонечко? То ж бійно таки, дівці-то, з мужиками та світ-то за очі, — причитала бабця, збираючи вузлик в дорогу. Вона літала кухнею з такою швидкістю відкриваючи й закриваючи шафки, що Арніка аж дивувалась, як ще не утворився вихор.

Вони переїхали в Будинок коли Арніці не було й року, в розпал полювання на відьом у Арборі. Арніка була надто малою, щоб пам’ятати бодай щось, але бабця Тетяна частенько розповідала дівчинці про ті жахіття, які зчинялися за Східним лісом й невисоким дерев’яним парканом кордону. Кожен, хто мав бодай крихітну частинку магії, в мить ставав поза законом й жорстоко переслідувався Інком Візорським з його фанатичними послідовниками.

Чарівників, магів та їх сім’ї відловлювали. Частину піддавали тортурам, частину страчували на гільйотині. Та частіше за все — спалювали. Прилюдно.

Культ Арбору називав це очищенням тіла і духу від Диявола, кому не місце на Святій Землі. Насправді ж за полюванням на відьом ховалися суто політичні інтереси. Хтось щось ділив, міряв, забирав, давав, а людей відволікати треба. От вони й вигадали Велике Зло. А зі Злом будь-який поважний прихожанин має боротися всіма можливими засобами й по силі віри своєї.

В Арборі досі палали багаття, досі палили вчених, митців, відьом, знахарок і знахарів. Всіх тих, кого на Континенті поважали. Дивний спосіб залишатися при владі, але дієвий, нічого не скажеш.

— Ну не гіувоча(2) то справа, мир боронити. Тобі би удома ся зостати. Про ся, про сім’ю вже пора кумекати. От ти жениха уж маєш?

— Ба-а, — простонала Арніка.

Знову вона схопила стару дудку. З того як Арніці виповнилось сімнадцять бабця мріяла видати її заміж. Ніби більше в світі зайнятися було нічим.

— Шо ба? Та шо ба? Я мо з пращітами(3) ще ся поняньчити хочу, поки зовсім голова не зов’яла. Та де той бісів ніж? — вона потупцяла мимо стільниць, зазираючи в кожну шафку. — От і прохай малих харити(4) посуд — ніц не відлєшуєш потім! Усе переплютують!

Арніка підійшла до навалених горою каструль зі сковорідками й дістала з-під них короткий сточений ледь не до самої ручки ніж. Тупий. Гострих в Будинкові не тримали — молодші часто ранились.

— Які женихи? — примирним тоном почала Арніка. Подібні розмови з кожним кругом ставали все рідші, але все рівно були й вона навчилась відмовлятися з бабцею, не влаштовуючи кількаденних сварок — полаятися з Тетяною було справою кількох хвиль, а помиритися — велика наука. — Ну куди мені заміж? Ти мене бачила? Я ж катастрофа на куцих ніжках.

— Ніц вони не куці! — опротестувала Тетяна. Сиве волосся чубком відцвілої кульбаби здіймалось й опадало. — Ти просто не штивна(5).

Ноги Арніка й справді вважала короткуватими. Та ще й вигнуті колесом. Не ноги, а жах якийсь. Тільки бабці вони якимось дивом красивими здавались. Арніка в те давно не вірила, але вигляд робила.

— А характер? Характер теж не куций?

— Характер у тя мій, так шо циц! Вийдеш ти заміж і не сперечай з бабкою. Я довго жию, я бирше(6) наю! Ліпше он, передай сушку.

Бабця показала рукою в бік великої бочки, в якій пересипані піском і тирсою зберігалися яблука. Арніка дістала невеликий клунок з шарудявим начинням й простягла його бабці. Вона мовчки запхала клунок по-глибше в кропив’яну тканину. Тетяна злилась.

Коли зранку Арніка з Індгартом зайшли в комору до завгоспа, обличчя в нього було таке, ніби вони прийшли не з наказом ректора, а поцупили щось зі складів й він спіймав їх на гарячому. З того, що він видав, більшу частину довелося викинути як тільки виїхали за ворота. Три пригоршні ячмінної крупи були поточені шашілю, вода в флягах віддавала болотом. А напівзасохлий хліб хизувався молодою цвіллю на окрайцях. Їсти це не ризикнув навіть загартований в походах вампір. Тому-то й Арніка змогла вмовити їх заїхати додому. Попрощатися й захопити трохи провіанту в дорогу.

— Ну зрозумій ти: заміж і тихе життя не по-моєму то, — сухі пальці стиснули мотузку так, що залишились сліди на переперщеній зморшками долоні. — Мені краще в русі, у просторі. З другом, ніж чекати коли повернеться з роботи муж і чи повернеться взагалі, а може зайде до якої більш штривної й пригожої та поминай як звали.

— Ич яка, — здалась бабця. На губах загорілась подоба посмішки. — Уся в мене, бісівка. Власниця, гордивиця. І що мя з те робити?

— Пропоную вам її все ж заперти в клуні й видати заміж, — весело промовив твердий голос в Арніки за спиною.

Індгарт стояв в дверях, опершись плечем на одвірки й схрестивши руки на грудях.

— Обіцяю, з того вийде більше толку, ніж від її науки в Академії.

Арніка задихнулась від образи. Не можна було сказати, що вона прямо така старанна студентка, але задніх теж не пасла. Вона часто говорила про себе, як про дурну, але на іспитах перездача лише один раз була. І то коли напередодні з’їла зелену сливу й не змогла нічого путнього написати через різь у животі. Хто ж думав, що магістонці все ще вразливі бодай до чого-небудь, особливо після професорки Аделаїди з її любов’ю змушувати учнів дегустувати отрути й зілля, які вони самі ж і варили на її заняттях.

— Індгарте, хлопчішіку, — бабця плеснула в долоні й кинулась обіймати ельфа. — Ти так схуд. Тя в Акдемії не годують чи шо? Проходь, проходь, зара супу з галушками насиплю. Поїси хоч, а то кучмар який. Шкура й кості!

Індгарт задоволено всміхнувся й підморгнув Арніці.

— Дякую, — прошепотіла вона одними губами.

Індгарт частий гість в Будинку. Йому подобалося грати з малими в саду й збивати переспілі груші з верхівки старої деревини. Бабця не могла натішитись: її онуку додому проводить сам ельфійський принц! Але коли вона дізналась про його небажання обіймати престол, її запал притих. Щоправда, це сталось приблизно в той же час, коли вона почала активно сватати Арніку заміж.