Читати книгу - "Перехресниця Долі, Рія Вайсен"

Сватала Тетяна й за ельфа, але у відкриту все ж не ризикувала — знала ставлення Лісу до міжрасових зв’язків. Останні два круги Індгарт їздив ще й задля збереження душевної рівноваги Арніки. А то часто бувало: приїде, а на причілку жених і свати у передбаннику топчуться.

Арніка скористалась тим, що Тетяна бджолою кружляла навколо Індгарта й вислизнула з кухні.

— У тебе цікава бабуся, — вона аж підстрибнула.

Антаїр широко усміхався. Камзол він залишив у вітальні й стояв в простій білій сорочці й шкіряних штанях. Арніку цікавило: от і ніде не муляють, не пріє?

— Скоріше за все, у вашого верхнього одягу, Антаїре, виросли маленькі ніжки, голова на яких проголошує себе генералом магічної армії, — Арніка схрестила руки на грудях.

Вона хотіла пройти у вітальню, але вампір перегородив дорогу. Прозорі очі роздивлялись її. Арніка вирячилась на нього у відповідь.

Антаїр високий, вище Арніки, але нижче Індгарта. Темне кучеряве волосся розплетене ховалося в розстебнутому комірі сорочки. Широкоплечий, навіть без камзола, він був значно ширшим за Індгарта. Від нього віяло не звичним спокоєм на рівновагою, а чимось до болю знайомим, чимось таким, що не викликало захоплення, але неймовірно тягнуло вивчити.

— До чого тут це? — він вів себе надто спокійно, надто розслаблено й правильно. Так, наче знав їх не якихось тридцять із зайвим обертів, а мінімум кілька циклів.

— До того, що потрібно було віддати його бабці. Тепер шукайте вітра в полі, — засміялась Арніка й пройшла повз нього в глиб їдальні.

Малі постійно хватали речі гостей, як їх не вчи. І хвала Богам, якщо потім речі знаходились хоча б в достатньому для відновлення стані.

— Та хай граються, це ж діти, — махнув рукою вампір, проходячи слідом й сідаючи за невисокий стіл на табурет.

— Ці діти минулої осені ледь не порвали Індгарта, який пообіцяв їх зводити в таверну.

Ельфу, звісно, тоді нічого не загрожувало, — дітям він подобався. Але спустошити його гаманець це їм не завадило.

— Ти надто строга до них, — Антаїр сказав це як найбільш очевидну річ на всьому Континенті й відвернувся до вікна. Арніка підійшла до нього зі спини й прослідкувала за поглядом.

За вікном носились хлопці й дівчата у різнокольорових простих сукенках. Частину з них зшила вона ж, коли приїздила на гостини минулим літом, а частину — волонтери. Будинком останніми кругами допомагали опікуватися храми й молодіжні збори. В них була якась програма чи ідея по допомозі сиротам. Арніка не надто заглиблювалась в саму суть цих програм, але була вдячна за поміч бабці й дітям. Все ж, в світі, де ти сам по собі, приємно й важливо мати хоча б якусь підтримку.

— І до себе також, — додав чоловік, окинувши Арніку смурним поглядом.

— Не знаю, — вона знизала плечами. — Я ж казала, що у камзолу виросли ніжки! — викрикнула Арніка, штурляючи Антаїра в плече. На мить навіть забулося, що він — представник вампірської аристократії.

— А разом з тим ще й дві руді косички, — всміхнувся він.

Надвір з величезним для семирічної дитини камзолом на плечах вибігла Іра. Маленька юрка дівчинка з неслухняними рудими кучерями. Вона потрапила в Будинок кілька зим тому. Її батьків убив культ Арбору на східних кордонах Сермізу. У самий розпал чуток про майже готовий наступ пілігримів на кордонах зі Східним лісом. Відправляли розвідників, але вони нічого не знайшли й з часом чутки вляглися.

Іра розмахувала руками направо й наліво, роздаючи прикази. На чумазому личку сяяла посмішка. Діти сміялись, кланялись їй і штурляли один одного, удавано кидаючись в бій. Щасливі. В них попереду є ще круг-два безтурботного життя. Дитинства. А потім їх поглине круговерть реальності. Хтось потрапить в Академію, хтось на навчання до адептів, а хтось ступить на слизьку доріжку боротьби за владу в духовній семінарії нової віри.

Але то буде потім. Зараз вони просто діти, малі, безтурботні. Такі, що найбільшим страхом є тиха година і сувора Бабця Тетяна, яка хоч і не мала й краплі магії, але настрахати одним лише поглядом могла так, що гірше будь-якого насланого переляку буде.

— Хотіла б і я так, — зізналась Арніка. Вона не хотіла цієї відповідальності, пригод, прокляття. Воно їй не потрібне. Вона хотіла б краще просто повернутись в дитинство, ганяти двором в м’яча, і щоб бабуся заплітала їй косички.

— На все свій час, — відізвався Антаїр. — Слухай, я б хотів чаю. У вас є заварник?

Арніка отетеріло вирячилась на вампіра. Пару разів моргнула, поки зрозуміла чого від неї хочуть.

— Так, звісно, — пробурмотіла.

Вона відвернулась до стільниць, подумки дякуючи вампіру. Відверті розмови річ хороша, але не тоді, коли ви ледь знаєте один одного й взагалі відноситесь до різних видів, один з яких вважається харчами для іншого. Єдине, що їх пов'язувало — це необхідність знайти кляті камені, доставити їх в Серміз, віддати Саміру й попрощатися. Скоріше за все, після цього вони більше навіть не побачаться ніколи. Так чому виливати душу? Нащо прив’язуватися до того, кого за півкругу уже й не згадаєш?

На вкритих ажурними серветками тумбах височіли гори чистого посуду. Тарілки, нагромаджені в купу, небезпечно схилились над дбайливо розставленими чашечками. Декілька з них були надщербленими. Арніка всміхнулась: коли їй було дев’ять вона спробувала помити їх за допомогою чарів. Залила всю кухню й підтопила нижні спальні, але чашки так і залишились брудними. Тільки одна розбилась, а ще пара надщербилось.

Це був останній раз, коли бабця її сварила й ставила в куток. Після лише говорила, що Арніка вже виросла й потрібно краще думати про свої вчинки й їх наслідки. І вона думала. Більше до посуду з чарами не підходила й близько, а в їдальні чари з того часу взагалі заборонені.

Боковим зором Арніка намагалась слідкувати за Антаїром. Він встав й попростував углиб до вітальні, зупинився посеред кімнати. Його увагу привернули картини. Більшість з них написані бабусею, частина дітьми Будинку, а частина — подарована меценатами.