Читати книгу - "Ловці туманів, Олександра Чернобай"

– Ти що?! Здоровий глузд зовсім втратив?! А якби я тебе проштрикнула?! – Аріадна не втрималась і вилаялася на всі заставки, сховавши зброю до піхви кинджала.

Олекса усміхнувся крізь глибоке дихання, схоже, він сюди біг. На ньому були тільки сорочка і штани, хоча надворі вже похолоднішало.

– Куди ти поділась? Чому пішла? – Олекса наблизився і поклав руки їй на плечі. – Я хотів тебе… чаєм смачним пригостити.

Аріадна здригнулась від почутого натяку і зробила крок назад:

– Вирішила вам не заважати. До речі, як там Оксана? Нога не відпала?

Перевертень примружився:

– Ти ревнуєш чи мені здається?

– А більше нічого? З якого такого дива мені тебе ревнувати?

Олекса трохи нахилив голову і знову підійшов, уважно вдивляючись в її обличчя:

– Чому ти не відповідала на мої дзвінки?

У вартової мурахи почали носитися шкірою, мов скажені. Нею вже заволодівали схожі відчуття, як тоді, коли Олекса її поцілував, ті мурахи відбирали самоконтроль. Однак обурення виявилося сильнішим, Аріадна вперто відсторонилась і склала руки одну на одну:

– Мені було ніколи.

Рудий коротко зареготав, а тоді підступився, обійняв жінку за стан і наполегливо притягнув до себе, змушуючи дивитися йому прямо в очі:

– А зараз, є коли?

– Ні, – вона переводила погляд в різні боки, аби лише на ньому довго не затримуватися.

Неочікувано, Олекса став геть серйозним, він самими пальцями прибрав пасмо волосся з її щоки й тихо промовив:

– Аріадно, поглянь на мене, будь ласка…