Читати книгу - "Ловці туманів, Олександра Чернобай"

– Це Коло тільки-но повідомило.

– «Вони приходять з туманами»…? Хто – вони?

– Напевно ті, що бідолашне тіло пошматували.

Лад напружено зітхнув:

– Замало інформації.

– Замало, проте справа серйозна, хоча я так і подумала, коли помітила ту дивну суміш, яка згодом просто взяла й зникла. Я подібного ще не бачила. Та й гарчання ніяк не скидалося на вовкулацьке, – Аріадна нервово затупотіла одною ногою, згадавши про вовкулак. – Проте найбільше мене бентежить та невідома невпізнавана магія, я навіть не могла швидко виявити поліціянтів, ніби щось блокувало мої відчуття, аби я нікого не знайшла.

– А з чого ти взяла, що небезпека загрожувала саме їм? Можливо, на галявині знаходились частини тіл не однієї людини, а декількох людей, тож Олекса відчував загрозу для них, поки вони ще були живі. Треба розібратися, хто та жертва чи жертви, тоді може й зрозуміємо, що там сталося.

– Гаразд. Оглянемо для початку галявину. Варто «самоцвіт» узяти з собою, може він вкаже на прадавню магію, про яку ми ще не знаємо.

Лад примружився:

– А хіба Олекса не відчув нічого? Хто як не перевертень з прадавніми силами скаже про наявність прадавньої магії?

Аріадна знітилась, вона лишень відволіклася від неприємних спогадів, як довелось їх знову пригадати. Вартова продрала горлянку і якомога байдуже відповіла:

– Йому ніколи було.

– Тобто?

– Неважливо. Розповідай краще, як там наш Іван Степовий? А то Еріка нещодавно розпитувала про нього. Подейкують, що він робить гарні успіхи, а на тренуваннях взагалі – один з найкращих.

У Лада миттєво розпрямилися зморшки на чолі, вони в нього завжди так себе поводили, коли треба було розказувати щось бентежне. Звичайно, Аріадна це одразу второпала:

– Що? Що вже таке?

Лад покрутив головою:

– Івана сьогодні відрядили на перше завдання. В місті з’явилася окультна організація, що почала проводити досить небезпечні ритуали. Вони збирали інформацію про «Коло долі» та хотіли викликати якісь прадавні сили. Іван мав завадити їм, але так сталося, що серед тих негідників був чорнокнижник у грець якому поколінні, він володів непоганими здібностями, тож…

– Ладе, скажи, що з Іваном все гаразд, я тебе прошу! – в Аріадни натягнувся кожний нерв, їй навіть уявляти не хотілося, що буде, раптом…

– Він – в нормі. Набирається сил. Хоча йому добряче дісталось, поки він знешкодив того чорнокнижника. З Іваном зараз Марія, коли йому стане краще, вона повідомить нас.

Аріадна зітхнула з полегшенням. Проте ненадовго. За мить на її мобільному телефоні заграла знайома мелодія. Це телефонував Олекса. Жінка кілька секунд сканувала поглядом екран телефону, а потім… потім ледь стримала себе, щоб не жбурнути його в стіну.

Лад запитально дивився на Аріадну, проте вона, яка ніколи не тримала язика за зубами, взагалі ніяк не захотіла це коментувати. Вартова вимкнула звук та поклала мобільник на приліжкову тумбу.

– Не питай нічого. Це не має значення.

– Гаразд. Тоді ходімо до тієї галявини, послухаємо, що слідчі говоритимуть з приводу жорстокого вбивства.

Лад прихопив з собою «самоцвіт» – невеличкий камінь, що володів особливими силами, здатними бачити й розрізняти майже будь-яку магію, вказуючи на тих, кому вона належить. Однак на місці злочину він, як і чуття вартових, теж чомусь мовчав.

Чоловік зробив їх з Аріадною невидимими для людського ока, щоб добре чути висновки судмедекспертів. Еріка знаходилась у відрядженні на якомусь консиліумі, тож на огляд місця злочину прибули інші експерти. Видовище, звісно, не для тих, у кого заслабкі нерви, залишки трупів складали, мов пазл, жертв справді виявилося двоє. Це як опинитись у фільмі жахів, тільки цілком реальному.

– Ти мала рацію, – Лад уважно дивився на «самоцвіт». – Це точно не перевертень, його камінь би виявив.

Аріадна роззирнулася та мимовільно здригнулась:

– Не знаю, Ладе, ти це відчуваєш? Ніби кровожерливість того створіння застигла у повітрі й ховається десь за листям. Прогірклий присмак й досі на язиці відчутно.

– Так, всередині лячно стає. Гадаю, треба все ж звернутися до «Кола долі», бо ця магія – невідома, а судмедексперти поки що розводять руками.

– До речі, ще забула сказати. Я бачила тут Іринея, він йшов лісом разом з дівчиною, гадаю, що слідчою. Вона тримала в руці пір’їну розміром хіба не з людину. Треба дізнатись, звідки та взялася й куди вони взагалі прямували. Ти вирушай до Кола, а я спробую відстежити нашу міжвимірну химеру з примарного міста.

– Так Олекса ж йому свій будинок в оренду дав, напевно вони туди й пішли.

При згадці про Рудого у вартової болісно штовхнуло в серце, вона різко махнула головою, аби позбутися нав’язливих роздумів.

– Значить, час завітати в гості до Іринея, може він щось і знає. Тоді я до нього, а ти до Кола, – на тому й погодились.

Аріадна йшла лісом, глибоко вдихаючи свіже повітря, бо після того дивного гіркого запаху, кортіло нарешті чистоти. Вона придивлялася до листя, чи точно на них ніде нічого не залишилось. Аж несподівано прямо перед нею опинився Олекса, ніби з хмарини зістрибнув, Аріадна ледь встигла вихопити кинджал: