Читати книгу - "В обмін на кохання, Солен Ніра"

Я стояла під ручку з Лукосом і нервово розглядала найближчий кущ. Якби він раптом загорівся, це б було ідеальне виправдання зникнути з вечірки.

— Ти завжди така мовчазна на публіці? — тихо спитав Лукос, нахилившись ближче.

— Ні, тільки коли на мені сукня, яка не дає дихати. І коли мене оточує півміста людей, які їдять більше устриць, ніж я встигла прочитати книг.

Він ледь усміхнувся. Отак, непомітно. І знову — погляд. Наче щось знає.

Я почала панікувати. Що, як він дійсно щось здогадується? Що, як він знає, що я не та Селеста?

«Заспокойся, — сказала я собі. — Ти впевнена. Ти елегантна. Ти…»

— Ви б не хотіли потанцювати? — зненацька звернувся Лукос. І не до мене.

Софі.

Я не встигла й кліпнути, як він подивився на неї з тією ж усмішкою, яку щойно дарував мені. І я б нічого не сказала, якби не…

— Але лише якщо ваша суперниця не буде проти, — додав він і поглянув прямо на мене. Прямо в душу. Прямо в мою маску невпевненості.

Софі надулась, але мовчала. А я…

— Суперниця? Я? — я засміялась так, що майже вдавилася повітрям. — Та я тут тільки заради канапок!

Лукос засміявся. Повноцінно. Навіть Белла сплюнула шампанське.

— Чудово. Тоді, можливо, ви станцюєте перша?

І він простяг руку. Мені.

МЕНІ.

Я хотіла сказати «ні». Я точно, абсолютно, на 146% не хотіла йти з ним на середину саду, де всі дивляться й оцінюють. Але руки мої, ці зрадники, вже клали свою долоню на його.

— Я не танцюю, — прошепотіла я, коли він обійняв мене за талію.

— Це не було в угоді обміну.

— А я думав, що в угоді все-таки є романтика, — сказав він тихо, і я знову помітила ту ноту в голосі… Ніби він дражнить мене. Ніби знає.

— Романтика — це для тих, хто не боїться наступити на чужу ногу.

— То ти боїшся?

— Я небезпечна. У мене є суперсила — зіпсувати будь-який танець. Перевірено шкільними вечорами.

Він повів мене в ритмі вальсу. Я намагалася не зламати йому пальці ногами.

— До речі, — сказав він, дивлячись прямо в очі, — Белла казала, ти дуже хочеш одруження.

Я мало не наступила йому на костюм.

— Вона… вона трохи перебільшує.

— І все ж — ти не схожа на ту, хто хоче бути дружиною Тирана.

— О, я… я люблю виклики, — вичавила я з себе, як апельсин перед чаєм. — І ти, здається, якраз той випадок, коли доведеться вивчити інструкцію.

Він знову посміхнувся.

— А ти — якраз той випадок, коли інструкція не допоможе.

— Я б сказала, що ми ідеальна пара, — прошепотіла я, зображаючи сміливість. — Але, можливо, ми — просто ідеальний жарт.

— А я люблю гарні жарти.

Після танцю я ледве дочекалась моменту, коли змогла сховатись під деревом і перехопити келих шампанського в офіціанта. Белла підійшла з переможною міною.

— Це був шедевр! У тебе талант!

— До чого?

— До зведення з розуму потенційних чоловіків.

— Я просто намагалась не впасти.

— Саме це і працює. Ніщо не заводить більше, ніж дівчина, яка веде себе природно і смішно. Лукос на гачку.

Я подивилась на нього. Він стояв поруч з Софі, але очі — були на мені.

І я відчула… що гра починається.

Мені вистачило трьох хвилин після танцю з Лукосом, щоб усвідомити: вечір тільки починається. І не тому, що з’явились десерти. Хоча… я не виключаю, що саме вони допоможуть мені пережити наступну годину.

— Вона щойно подала сигнал, — прошепотіла Белла, з’явившись поряд так різко, що я ледь не впустила свій келих.

— Хто?

— Софі. Вона йде в наступ.

Я озирнулась. Софі, мов з обкладинки глянцю, впевнено йшла до нас у сукні, яка могла викликати нервовий тік у будь-якої дизайнерки — настільки вона була бездоганною. В руках вона тримала щось підозріле. Блискуче. А в очах — ту саму вогняну іскру «я зараз знищу тебе, дорога».

— Селеста, — усмішка її була ширшою за мою самооцінку в нових туфлях, — а ти, виявляється, маєш талант до танців. Ти проходила курси в провінційних клубах, чи це вроджене?

Я кліпнула.

— Ні, просто дуже боюсь наступити на ногу людям з важливими зв’язками. Інстинкт самозбереження.

Белла пирснула позаду мене.

— Як мило, — Софі навіть не зморгнула. — До речі, я хотіла подарувати тобі дещо. Як майбутній родичці.

— Це бомба? — я зробила крок назад.

— Майже, — вона простягнула мені коробочку. Маленьку, акуратну, білу. На вигляд — ніби в ній має бути або отруєне намисто, або кулон із прокляттям.

Я розгорнула кришку.

— Це…?

— Мій особистий гід по манерах. Пам’ятаю, ти казала, що втрачаєшся у формальностях, тож подумала — чому б не допомогти?

— Ти така добра, Софі, — я знову вклала коробку їй в руки. — Я теж дещо підготувала для тебе. Це список психологів, які працюють з людьми, що не вміють програвати.

Софі усміхнулась ще ширше. Так, що я почала хвилюватись за її вуха.

— Тоді побачимось на наступному танці. Я впевнена, цього разу Лукос обере… гідну партнерку.

— Якщо тільки він не зламає щиколотку, — прошепотіла я, коли вона пішла.

— Ти була шикарна, — захихотіла Белла. — Я хочу, щоб ти вийшла заміж за мого брата.

— Я хочу, щоб я вийшла з цієї вечірки живою.

Вечірка тривала. Софі плавала по натовпу, як акула з вищою освітою. А я — намагалася триматися подалі. Та Лукос, звісно, знову з’явився поруч, як тільки я прикинулась вазоном у кутку.

— Вражений твоїм почуттям гумору, — сказав він, відпиваючи шампанське.

— Це єдине, чим я можу конкурувати з моделями, які знають, з якого боку тримати бокал.

— І з тими, хто дарує книжки про манери?

Я глянула на нього. Очі блищали.

Він чув усе.

І знову — нічого не каже.

— Я думаю, ти б мені підійшла, — спокійно додав він. — У тебе є хребет. А це в наш час рідкість.

— А я думаю, що у тебе проблеми зі смаком, — з усмішкою відповіла я. — Інакше як пояснити, що ти досі не утік?