Читати книгу - "В обмін на кохання, Солен Ніра"

— Можливо, я люблю ускладнювати собі життя.

Я усміхнулась. Тільки б не закохатись. Тільки б не забути, навіщо я тут. Це не моє життя. Це не мій чоловік. Це… тимчасово.

Але погляд Лукоса…

Він не здавався тимчасовим.

— Селеста, — Белла смикнула мене за руку, щойно Лукос відійшов поговорити з якимось дядечком у фраку, що виглядав як оживший музей. — Я придумала ідею.

Я скосила на неї погляд.

— Якщо це знову щось пов’язане з блискітками, танцями на столах або «випадковими» зустрічами у ванній кімнаті — я пас.

— Та ні, — засміялася вона, але обличчя в неї було аж надто серйозне для моєї безтурботної душі. — Послухай. Софі явно хоче поставити тебе в незручне становище, але… чому б не вдарити у відповідь?

— Тобто… заїхати їй туфелькою?

— Ні! Хоча, між іншим, твоя туфелька — мій новий фетиш. Ні, я про інше. Завтра ми влаштовуємо кінну прогулянку.

Я ледь не вдавилась повітрям.

— Що ми влаштовуємо?

— Кінну. Прогулянку. З конями. Вони великі, але милі. Ну, іноді. Хоча один з них нещодавно вкусив нашого садівника. Але неважливо! — вона махнула рукою. — Уяви: ти, в легкому білому платті, на фоні поля, вітер розвіває волосся, а Лукос дивиться на тебе, як у тій рекламі духів. Софі психує. Ми щасливі.

— А я падаю з коня, ламаю обидві ноги і тікаю повзком у ліс.

Белла засміялась.

— Ти зможеш. Я в тебе вірю. До того ж, Лукос буде поруч.

— Це, до речі, не аргумент. Він не той, хто ловить — він той, хто дивиться і п’є вино, поки ти котишся вниз.

— Тоді ти його здивуєш. Станеш ще однією його проблемою, яку він не зможе контролювати. А він такі речі… обожнює.

Мене врятувала офіціантка з тацею профітролей, бо далі я б точно сказала щось на кшталт «а може, давай краще втечемо з цієї країни?».

Я з’їла три тістечка. Потім ще два. Потім подумала, що такою темпами мене не влаштує навіть кінь-слон.

Коли вечірка добігала кінця, я помітила Софі в розмові з мамою Лукоса. Її руки рухались занадто активно. Вона, схоже, розповідала щось із серії «а потім вона сіла на мій стілець, уявляєте?!». Леді Естель кивала стримано, але погляд у неї був надто холодним.

— Вона мене не любить, — сказала я Беллі, коли ми виходили на терасу, ковтнути повітря.

— Вона тебе ще не знає.

— І це на краще.

— Слухай, — Белла озирнулась, щоб переконатись, що нас не чують. — У мене є підозра, що моя мама хоче, щоб Софі перемогла. Але вона ще не зрозуміла: ти не суперниця. Ти — її новий головний біль.

— Це комплімент?

— Найвищий, який я можу дати.

А десь осторонь стояв Лукос. Його погляд час від часу ковзав у мій бік. Якось… дуже спокійно. Ніби він все знав. Ніби нічого не треба було говорити.

І це було страшніше за всі розмови Софі разом узяті.