Читати книгу - "В обмін на кохання, Солен Ніра"

Я стояла посеред манежу, в обтислих джинсах, білій сорочці й з обличчям людини, яка в дитинстві боялась навіть дерев’яної каруселі.

— Це… гігантська собака, так? — запитала я, вказуючи на коня, що дивився на мене з видом «ну спробуй тільки впасти мені на спину».

— Це Вулкан, — сказала Белла, гладячи тварину по шиї. — Він лагідний. Ну… коли спить.

— У нього погляд, як у податкового інспектора.

— Та не бійся. Сідай!

Сісти було складно. Особливо з моїм внутрішнім бажанням втекти. Але я встигла помітити, як із-за рогу з’явився Лукос, у темно-синьому поло, в якому виглядав так, ніби тільки-но вийшов з рекламної кампанії «життя ідеального чоловіка».

І Софі — одягнена у вершкову амазонку, що, певно, коштувала, як вся моя кухня разом з холодильником.

— А я вже думала, ти злякаєшся, — кинув Лукос, повільно підходячи ближче.

— Я не злякалась, — відповіла я, затягуючи шолом, — я просто готувалась до смерті з гідністю.

Белла підійшла до мене й прошепотіла:

— Якщо впадеш — падай красиво. У нього ж є рефлекси. Може, спіймає.

Я хотіла сказати, що з моїм везінням мене спіймає Софі й здасть назад у парк, але в цей момент кінь зробив крок.

Я сіла. Ну, технічно, я зависла над сідлом, як тривожна тінь. Але вже через хвилину ми рушили.

Софі їхала попереду, її спина була рівна, як у балерини, а волосся майоріло на вітрі. Здавалося, що музика сама лунає довкола неї.

Я ж… трималась за гриву й намагалась не молитися вголос.

Лукос під’їхав ближче. Його кінь — звісно ж, чорний, з блискучою шерстю, ідеально слухняний.

— Ти впевнена, що вмієш їздити?

— Абсолютно. Так їздили всі мої предки. Правда, здебільшого в автобусах.

Він усміхнувся. Ледь-ледь. Але я помітила.

— Хочеш, щоб я їхав поряд?

— Тільки якщо ти тримаєш аптечку і план евакуації.

Ми повільно виїхали на поле. Там вже чекала прислуга з кошиками для пікніка. Ну, звісно. Ідеальна кінна ідилія. Тільки я виглядала так, ніби вижила після обстрілу.

Коли я злізала з коня, то видавала звуки, яких раніше від себе не чула. Белла знімала це на телефон.

— Це для нашої історії кохання, — пояснила вона, — «як вона вижила — і він закохався».

Софі підійшла до нас із вічним штучним усміхом.

— Все добре, люба? Ти така… смілива, що наважилась.

— Дякую. Ти теж. Не кожна змогла б так високо тримати ніс, навіть на коні.

У Белли вирвався хрюк. Лукос відвів погляд і ніби закашлявся.

Ми сіли на покривала. Софі, звісно, притулилась ближче до Лукоса. Я — ближче до винограду. У кожного своя стратегія.

— Ти добре трималась, — прошепотів Лукос, коли я схилилась до нього, щоб взяти келих.

— Я молилась Богу всіх коней.

— Я бачив. Але ти не зламалась.

Я глянула на нього. В його погляді було щось знайоме. Занадто уважне. Занадто… знаюче.

І на мить мені здалось, що він точно знає, хто я.

Але сказав він тільки:

— Мені подобається, коли люди не грають роль, а просто є собою.

І я втратила дар мови. Добре, що був виноград.

Вечір вже опускався, і на небі почали з’являтися перші зірки, які, здавалось, теж сміялись з моїх спроб бути геройкою на коні. Белла, яка, безумовно, була професіоналом у створенні романтичних сцен, лукаво усміхалася, коли принесла нам ще кілька келихів вина.

— Так, — сказала вона, сівши поруч, — тепер, коли ти вижила, можна почати планувати великі романтичні маневри.

— Планувати? — Я подивилася на неї з виразом людини, що не розуміє, чи це жарт, чи реальна стратегія.

— О, звісно, — вона підняла келих, — це ключове. Зрозуміло, що ти зараз не можеш відразу відкрити йому своє серце. Потрібно тактично наближатися. Протягом вечора, коли він побачить твою чарівність у всіх її формах — як ти відчайдушно намагаєшся не впасти, чи як ти з’їдаєш виноград, ніби це остання їжа на землі — він зрозуміє, що в тебе є потенціал.

Я скривилась.

— То це план? Моя харизма в неспроможності втриматись на коні і агонія з виноградом?

— Саме так! Але це тільки початок, — додала Белла, наливаючи в келих ще трохи вина. — Ти повинна виглядати, ніби ти просто не можеш не закохатися в нього. Тільки жодних явних рухів. Вірно, що він не любить, коли все виглядає надто очевидно.

Я закинула голову назад і важко видихнула.

— Так, звісно. Можливо, я повинна просто подати йому руку для поцілунку — але після того, як впаду знову. Мабуть, це та сама тактика.

Вона засміялась.

— Не зовсім так, але ти вірно зрозуміла: потрібен момент, коли він побачить твою “незворотність”. Це завжди привертає увагу.

Я глянула на Лукоса, який сидів навпроти з Софі, й помітила, як він знову кидає погляд на мене. Я спробувала не дивитись у його бік занадто часто, але чомусь це було важко. Його уважний погляд наче витягав з мене всі таємниці, і я почала думати, чи дійсно я можу тримати цей обман так довго.

— Ти не піддавайся, — прошепотіла Белла, помітивши мою затримку погляду на Лукосі. — Пам’ятай: усе це — частина гри.

— Я не граю, — відповіла я без упевненості. Може, я й не граю, але він явно грав у цю гру вже давно.

Як тільки я це сказала, Лукос піднявся і підійшов до нас. Він усміхався, але у його погляді було щось особливе, як у людини, яка вже має всі відповіді.

— Можна приєднатись до вашої стратегії? — запитав він, ніби знаючи, про що ми говорили.

Ми з Беллою обмінялися поглядами.

— Тільки якщо ти готовий слухати наші поради, — серйозно відповіла Белла.

Я засміялась. Лукос із цікавістю підняв брову.

— Я готовий до всього. Що порадите?

Белла замислилась на мить.

— Ну, перша порада: не спішити з романтичними жестами. Більше загадок. А ти, — вона подивилась на мене, — просто будь собою. Виглядай безтурботно і впевнено. І в кінці вечора він точно захоче більше.

Я засміялась.