Читати книгу - "Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук"

Повеселішавши, низько вклонились та повтікали хто куди, залишивши нас з сестрами на кухні.

Мамця легенько змахнула сльозу з щоки та засміялась. Я ж і собі повеселішала. Невже мої мрії таки реальні? Чи по-справжньому зможу ходити вуличками Києва, милуючись різними спорудами? А, може, таки знайду собі когось? Кияни дуже файні люди. А хлопці то які! Чорняві, і світлі, і говорять! Ой, як говорять! Так би й слухала цілими днями розповіді свого хлопця. Але от треба спочатку дорогу пересидіти. Бо погана це прикмета думати наперед.
Краще житиму сьогоденням. Реальність іноді виявляється набагато кращою за наші солодкі мрії.

— А де ж лист, мамцю? — питаю я, повертаючись до нашої спільної розмови.

— Ой, Леле! Його ще забрати треба. В нас пошта знаходиться трохи подалі будинку баби Палажки. Пам'ятаєш таку? — от чом і не пам'ятала ту старезну жінку, яка ледь не прокляла мене, коли крала біля її хати яблука! Ледве тоді втікла, до речі. Після того обходила ту домівку десятою дорогою.

— Ну, мамцю! Вона страшна! Ще й відьма! — ну, це за чутками то. Але все ж таки!

— А я й не кажу до неї на святкування заходити!

Та я трималася свого:

— А на чому поїду? А як…,— не хотіла таки проїжджати повз баби Палажки.

— Не миригуйся! — вигукнула мамця. Вона виглянула у вікно та вказала пальцем на гараж няньо. Катя ж лише зацокала язичком, весело поглядаючи на мене. — Поїдеш на біціглях.

От і домовились! Узявши старий ровер, поїхала рівною дорогою до підніжжя гори на пошту. Колеса швидко крутились, набираючи швидкість, а темне мов ніч волосся підіймав вітерець. Щічки припікало сонечко. Я перевдяглася в зелену сукню та батьків бриль. Капелюх ледве не злітав з голови, тому підтримувала його рукою, а іншою трималась за кермо. Птахи пролітали повз, співаючи солодкі пісні. І все було таке приємне та казкове!

От і хата баби Палажки! Тихцем злазю з ровера та навпочіпки крадуся до невеличкого будиночка листоноші.

— Добридень, пані. Що замовлятимете? — на мене поглянув молодий хлопець зі смішними коротенькими вусами та хитрими оченятками, які чи то слідкували за мною, чи то намагались згадати моє ім'я.

— Добридень, я Діана Лашкевич, донька Івана. Мені повинен був надійти лист з Києва, — відповіла я.

— То з самого Києва? І що це за лист, світла пані Лашкевич?

Трясця! Зі своєї хатинки вийшла старезна баба Палажка. Потерши підборіддя, жінка сплюнула на землю та почала підходити до мене. До мене, Леле!

— Швидше, будь ласочка, — прискорювала я листоношу. Він тільки щось буркнув та продовжив копирсатися в листах.

— Тримайте, пані. І підпис не забудьте!

Швиденько зробивши закарлючку на папері, побігла до ровера. Ця бабця майже наздогнала мене! Ледве відірвалася!

— Якась дивна дитина, — прошепотів голос позаду. — Я всього лише хотіла пригостити її яблуками, — розвівши руками, сказала бабуся.

Колеса набирали швидкість, і невдовзі я опинилась біля своєї оселі, де мене вже чекала повна родина з купою торб та сльозами на очах.

Було важкувато прощатися з тими просторими полями та рідною хатою, де я й народилась та жила усе своє життя! Але нарешті розпочинається моє самостійне буття. Наче квітка я розпускаю свої пелюстки та готуюсь немов пташка злетіти над широкими океанами пригод. Чекай мене, Київ!

Дорога видалась доволі складною. В потязі пахло свіжо завареною кавою та печивом. Я увесь час дивилася у вікно та не могла відірвати погляд від містечок, які бовваніли за цим тоненьким склом. Відчинивши його, висунула голову та з усією силою вигукнула:

— Києве, я вже поряд!

— Тихо! — почувся голос позаду. — Люди відпочивати намагаються! – старий вуйко ще дужче закутався у плед та через хвилину захропів. Я ж лише посміхнулась.

Невже це і є місто?

За вікном люди кудись бігли, хтось відставав. І всі були зайняті. Іноді ми по-справжньому дивні. Потяг зупинився. Почувся скрип та неприємний звук. Узявши валізи, вийшла з купе та пішла довгими коридорами вагона до виходу. За мною рушили й інші пасажири, щось вигукуючи про мою повільність, штовхалися, кидаючи чорняву дівчину хто куди. На щастя, протиснувшись крізь натовп, потрапила на величезну станцію перону. А звідти трохи пройшлася до лав з невеликою кількістю бабусь та дідусів. Валізи поставила на землю, а сама озирнулась навкруги. Ліхтарі вже почали сяяти, випромінюючи світло охочим глядачам. Білі метелики миттю злетілися на нього. Від сусідських крамниць долинав аромат кави та пиріжків. Зачаровано ідучи, я й не зчулася, як зустрілась з ним. Волосся легенько підіймав вітер, а наступний потяг під гул людей, почав своє відправлення.
 

Пояснення слів:

Гарадичі – сходи;

Няньо – батько;

Бундаш кенєр – страва з хліба обмоченого в яйці;

Біціглі – велосипед;

Жіван – злодій;

Гомбовець – пиріжок;

Уповіш ми правду – скажи мені правду;

Штрімфлі – шкарпетки;

Нико се не знає – ніхто цього не знає.

Віган – сукня;

Топанки – туфлі.