Читати книгу - "Ловці туманів, Олександра Чернобай"

Він сидів на невеличкому пагорбі та роздивлявся нічний ліс. Темрява додавала деревам особливої таємничості, здавалося, ніби вони щось або когось приховують за гілками з рясним листям. Пахло лісовою свіжістю, різнотрав’ям і хвоєю. Іриней відкинувся на лікті й глибоко вдихнув, половину людського обличчя вмить опромінила задоволена усмішка, тут навіть повітря було зовсім іншим, живим…

На небі промайнув спалах, напевно один з метеорів, які люди звикли вважати зорями та квапились загадувати бажання, коли ті, нібито падали. Це завжди видавалося дивним для Іринея, бо ще в прадавні часи всі вже знали, що то падають не зорі. Однак його думки перервали, несподівано десь поблизу почувся дзвінкий сміх мавок. Коли вони дізналися, що Іриней тепер у цьому вимірі назовсім, то просто не хотіли покидати його товариства. Особливо Тіна – одна з найдавніших. Він іноді усамітнювався з нею, коли відвідував світ людей, та мавка, схоже, не сприймала їхню близькість, як певну гру двох магічних істот. Складно було в нього не закохатися. Звичайно, оскільки такого, як Іриней, не існує більше ніде. Проте щось мавок таки наполохало, адже за мить їхні голоси віддалилися. Напевно когось з людей побачили в лісі та втекли, щоб не трапитись на очі.

Минув місяць після магічного «переїзду» міжвимірної химери до світу Інтернету, автівок і безготівки. А потім почалася велика адаптація. Олекса люб’язно погодився дати йому свій будинок у передмісті в тимчасове користування, сам він в ньому ніколи не мешкав та поки й не розглядав цього варіанту, а декілька тижнів тому взагалі вирушив на важливе завдання до іншого міста. Однак, чи в люб’язності справа, чи тому, що Іриней – теж певним чином належав до перевертнів, а вони своїм завжди допомагають, залишилося тільки здогадуватись.

Здатність діставати з різних площин все, що завгодно, перемандрувала разом з ним, тож потреби ні в чому Іриней поки не знав, особливо у своїх улюблених яблуках. Проте він чудово усвідомлював, що тепер має знайти роботу, придбати автівку, дім і все інше, до чого прагне більшість навкруги. Чоловік мріяв про це у примарному місті, він хотів жити, як звичайна людина. Так, фактично йому нею ніколи не стати, однак знайти своє місце серед них – цілком можливо.

До речі, як і раніше, Іринею подобалося спостерігати за людьми, «читати» їх, вивчати їхню поведінку, міміку, емоції та почуття. Сила – відчувати інших теж залишилася з химерою. А ще він тепер міг більше не обмежувати себе у часі й сидіти в місцевих бібліотеках годинами, поглинаючи книгу за книгою. Іриней не хотів щось важливе проґавити, аби точно мати змову підтримати будь-яку розмову.

А от коли хотілося привести думки до ладу, він приходив сюди, бо ліс володів особливою магією, Іриней зцілювався нею, тут він жодного разу не почувався чужим, оскільки з людьми – не завжди виходило все просто. Часом – зовсім навпаки. Йому постійно доводилось приховувати свою метаморфічну частину, створювати симетрію своїй людській половині, щоразу напружуючись, коли хтось довго затримував на ньому свій погляд. Пелагія, провідуючи його, сказала, що на Іринея чекає складне випробування у цьому вимірі, настільки складне, що він розмірковуватиме про повернення до примарного міста. Але чоловік і слухати нічого не хотів, Іриней нарешті отримав те, чого так жадав, тож обов’язково навчиться жити, як інші люди живуть.

Щоправда, свій незвичний колір очей він все ж вирішив не змінювати. Нехай хоч щось, саме його істинне, залишатиметься з ним завжди. Себе Іриней точно не збирався втрачати, самоповагу він мав непохитну.

Навколо почав збиратися туман, ще один різновид заспокійливого для чоловіка-химери. Він подумки уявив місцеву кав’ярню, що припала йому до душі, а потім темний дим з іншого боку трансформувався у ще одну руку, яка тримала горнятко запашної кави. Чоловік усміхнувся та зробив ковток духмяного міцного напою. Так, фактично він ту каву поцупив, але його це не сильно хвилювало. Знайде роботу, матиме кошти, розрахується тоді з тим закладом.

Несподівано Іриней дещо відчув… дещо досить дивне. Це було схоже на магію, однак, якусь невідому для нього. Вона пливла в повітрі лісом, поступово наближаючись. Кава з руки миттєво зникла, Іриней підвівся та прислухавсь до своїх чуттів, але його магічний радар, ніби заснув, чоловік-химера не міг розрізнити, що воно таке і звідки взялося. Зовсім не міг…

Він одразу ж попрямував у той бік, звідки підступало це «незрозуміле». Коли Іриней підійшов ближче, то побачив, що звичайний лісовий туман розбавив геть інший, не схожий на земний: він був щільнішим, а також темним, ніби дим від пожежі. Цей туман і не клубочився взагалі, він різко пронизував усе навколо, залишаючись на гілках та листі, наче якась суміш. А ще він мав прогірклий сморід, від якого аж чхнути кортіло.

Іриней зупинився, роздивляючись, як «воно» рухалося, чоловік намагався злапати енергетику біополя цього невідомого туману, але за крихту секунди відчув таку шалену небезпеку, що всередині й замерзло все. Десь неподалік, ніби на замовлення, пролунало гарчання… Низьке й підступне, воно розходилося та застигало разом з тією сумішшю, яка залишалась після темної памороки. Око Іринея ще сильніше запалало фіолетовим світлом, бо гарчання не належало тварині чи перевертню, та воно точно не належало жодній з усіх відомих чоловіку істот. Це було щось невідоме й небезпечне, воно несло в собі шалену загрозу, проте яку саме й кому, Іринею збагнути не вдавалося.

Гарчання знову повторилось, вже набагато ближче, а це означало, що його власник рухався досить швидко. В руці Іринея з’явився кинджал, звичайно, не такий, як у вартових «Кола долі», проте також здатний чудово захистити за потреби. Чоловік переклав його в людську руку, аби на випадок чого мати змогу дістати ще зброю, та пішов назустріч небезпеці.