Читати книгу - "Ловці туманів, Олександра Чернобай"

– Не для того я всіма силами намагався потрапити сюди, щоб тепер хтось посмів заважати моєму спокою! – та не встиг Іриней і двох кроків зробити, як відчув неподалік людей… Їх було близько п’яти й вони точно квапились, але більше вхопити не вдалося, бо цей клятий невідомий туман блокував ментальні здібності химери.

І тут знову те зловісне гарчання, воно підійшло ще ближче, проникаючи аж під шкіру. Сморід теж посилився, а чорний дим помітно згуснув. Люди наближались, Іриней вже чув їхні поспішні кроки.

– Трясця! – йому нічого не залишилось, як пірнути в кущі, адже якщо трапиться людям на очі, ті можуть подумати, що гарчання належить саме Іринею. Ще вирішать, що він – перевертень, а це тягне за собою такі непередбачувані наслідки, що краще не ризикувати.

На стежці з’явилося двоє – жінка і чоловік, обоє тримали зброю напоготові та пересувалися, наче…

– Поліція…? Серйозно? – Іриней пошепки вилаявся. – Ідіоти, куди ви претеся?! – він тепер взагалі не знав, що йому робити. Як втрутиться – це небезпечно особисто для нього, а як не втрутиться – невідомо, що за небезпека чекає на цих двох. Та сталося не так, як гадалося, слідом за жінкою і чоловіком на стежку вибігли ще троє чоловіків, що також тримали зброю. Ну, хоч в кількості Іриней не помилився, проте це лише ускладнювало його вибір. А зрештою, чого він має втручатися? Вони самі сюди прибігли, їх ніхто не кликав пхатися вночі до лісу. Ніч – це час для нічних мешканців, а люди вночі – мають спати.

На таких думках чоловік-химера вирішив усе ж не показуватися поліціянтам, люди на Іринея і без того дивно реагували, зайвих проблем для себе він геть не бажав.

Лихе гарчання вкотре пронизало повітря та залишилось у вухах ще на деякий час. Птахи цілою зграєю полетіли звідти, на мить затуливши собою нічне небо. Іриней зрозумів, що то зовсім недобрий знак, але стало ще гірше, бо один з поліціянтів злякався та вистрелив у повітря…

– Ні! Не стріляти! Я ж казала! Ніяких пострілів без мого дозволу! – майже одразу ж почувся розгніваний крик дівчини, яка йшла попереду, напевно вона й керувала їхньою групою. Але її обурення перервало ще потужніше гарчання, що вже, ніби з усіх боків лунало. А потім Іриней побачив, як неземний туман розсікають велетенські гострі пазурі…

Ще трохи. Ще зовсім трохи й це «щось» одним своїм помахом перетворить поліціянтів на фарш. Або й ще гірше – з’їсть. Чоловік так і не зрозумів, що саме це за створіння та до якого виміру воно належить, окрім шаленої небезпеки, не відчувалося більше анічогісінько.

Але поліціянтка остаточно втратила здоровий глузд, чим вразила Іринея до неможливості, бо наставила зброю і сміливо пішла вперед, наче там на не неї не сунуло справжнє чудовисько. Проте слідом за цим гарчанням пролунало ще й інше, і чоловік-химера збагнув, що чудовисько – геть не одне.

Іриней декілька раз смикнувся, а потім вилаявся на всі заставки та вискочив зі своєї схованки. За секунду він схопив дівчину, його метаморфічна частина трансформувалася в темного грифона, Іриней махнув потужним крилом і здійнявся у повітря, притиснувши її голову так міцно до свого людського тіла, щоб вона нічого не побачила. Все це відбулося настільки швидко, що поліціянти не встигли щось второпати. Іриней приземлився на невеличкій галявині, проте через те, що птахом була тільки половина нього, а людська – притискала поліціянтку, трохи не втримавсь і вони обоє покотилися по вогкій траві. Чоловік хутко створив симетричну подобу своєї людської частини тіла, щоб принаймні не налякати дівчину.

Вона закашлялась, а потім перевернулася на спину:

– Що це, трясця, було?!

– Уявлення не маю, – чоловік підвівся та допоміг підвестися відчайдушній незнайомці. Та як тільки вона стала на ноги, одразу відійшла:

– Що ти тільки-но зробив? Як тобі вдалося… ми що, злетіли в повітря?!

Так, вибору в Іринея ніякого не залишилось, знову – чергова брехня:

– Яке повітря, ти головою випадково не вдарилася десь об дерево? Я просто на швидкості зніс тебе з ніг, – він бачив, що дівчина йому не повірила, вона роззирнулась навкруги та підвела до очей руку, в якій міцно тримала свій пістолет. Помітно було, що поліціянтка вагається, наставляти зброю на нього, чи ні?

– А нащо ти мене зніс з ніг?

– Знущаєшся? Бо ти ризикувала потрапити на той світ, – Іриней вмів віртуозно брехати, проте в цьому випадку йому вочевидь не вдалося обдурити незнайомку. Вона примружилась, під світлом місяця її очі були схожими на глибоке синє озеро, проте, що там на тій глибині, у химери розгледіти поки не виходило.

Він відчував її сильну енергетику, принциповість, вольову вдачу і прагнення до лідерства, однак навколо неї вертілося стільки сумнівів, що заважали Іринею скласти про дівчину якийсь один портрет.

– Чому ти вирішив, що я потраплю на той світ? Ти когось бачив у тумані?

Відповідати треба було швидко, аби вона не встигала аналізувати кожне його слово:

– Та мені й почути вистачило, щоб все зрозуміти. Чи тебе дикі звірі не лякають?

Незнайомка пирхнула, на мить поглянувши вбік:

– Туман відступає…

Іриней прудко перевів погляд і побачив, що вона мала рацію, гарчання більше не лунало, а загадковий туман дійсно повертався до своєї невідомої схованки. Кричали тільки поліціянти, вони гукали…