Читати книгу - "Краса вимагає жертв, Калашнікова Лідія"

-Дочко, ви повинні знати, що цей світ створений для чоловіків, вони керують ним. Ці істоти примітивні й обмежені, потребують небагато. Ваше завдання, як і моє, як і будь-якої іншої жінки – задовольняти примхи свого чоловіка. Це неприємно, але зовсім не важко.

Її слова викликали відразу, і обличчя матері, яке ще хвилину тому здавалось мені ідеальним, тепер робилось неприємним і чужим. Вона говорила жахливі речі, у них було щось непристойне, таке, чого не варто чути п’ятнадцятирічній дівчині. Та я не могла закрити вуха, бо мати вдарила б мене, це читалось на її перекошеному від чогось невідомого мені обличчі.

-Натомість ви матимете гроші Генрі – вела далі мати, і її темні очі заблищали, наче оті банкноти зараз літали в повітрі – Ви зможете вертіти ним, як забажаєте, і матимете все.

Ці слова мені не подобались. Вони звучали, наче лайка.

Примхи чоловіка…Які саме? Коли я запитала у матері, вона засміялась, та її миле, завжди добре обличчя зробилося остаточно чужим.

-Я мала на увазі те, що чоловік робитиме з вами у ліжку.

Саме тоді я зрозуміла, настільки сильно не хочу, щоб Генрі Блумберг був моїм чоловіком. Варто лише уявити його у ліжку, поруч зі мною…Я досі не знала, чим займаються двоє людей на подружньому ложі, але дуже не хотілося дізнаватися про це в його компанії.

-Чоловіки – вони, як тварини – вела далі мати – Тобто, у них дуже примітивні потреби, наче у людей із кам’яного віку. Та вам не обов’язково бажати того ж самого. Достатньо лише терпіти й коритися.

Моя мати – людина, яка ніколи не терпіла. Тоді я думала так, та з часом зрозуміла, що перші п’ятнадцять років прожила в суцільній ілюзії.

Тоді її обличчя знову зробилось звичайним, але я вже йому не вірила. Бо ось щойно воно говорило таке…

-Це не надто приємно, – продовжила мати - коли вони торкаються руками вашого тіла. Але витримати це можна.

Але я не хотіла витримувати. Генрі Блумберг та його кістляві руки, на яких бугрувалися сині вени…

Ні.

-Я ніколи за нього не вийду – вихопилось у мене – Ніколи. Радше помру, або піду у монастир.

Тоді мати вдарила мене. Вперше в житті.

Батьки не піднімали на мене руки жодного разу до цього дня.

-Ви знаєте нашу ситуацію – сказала вона гостро – Знаєте, що із багатіїв ми зробилися майже зубожілими! Ваш батько лишив мене з боргами, я ледве зводжу один кінець із іншим, аби прогодувати вас. Ви хочете віддячити таким чином?

Так. Тоді я зрозуміла, що увесь світ проти мене.

Мій покійний батько, пан Фіцпатрік Піллз, очолював редакцію газети «Таймз» - тижневика, який, не дивлячись на невеличкий обсяг, був досить популярним серед жителів Нью-Тауна, нашого містечка. Воно знаходилось неподалік від Чикаго й потроху росло, тому й кількість читачів збільшувалась. Так казав батько.

Ще рік тому ми мали вдосталь грошей, жили у великому будинку із купою слуг, нас усі поважали й любили. Усе розвалилось того дня, коли виявилось, що батько заборгував величезну суму у казіно.

Мати не знала, що він мав пристрасть до гри. Їй довелося змиритись і продати частину коштовностей – своїх і моїх, включаючи найкращі, які я так любила!

Згодом надійшло ще декілька рахунків із інших казіно, із Чикаго та інших міст. Так я попрощалась зі своїми найкращими сукнями, капелюшками, усім, чим так пишалась. Довелося продати частину меблів, тому зараз ми жили у величезному, але майже пустому будинку. Із купи слуг лишилось тільки троє, бо ми не мали чим їм платити.

Через це мати злилась на батька, і, як я чула, навіть планувала покинути його. Саме та їхня розмова, яку я випадково підслухала, частково перевернула мій світ. Бо досі я вважала, що у світі не існує більш гармонійної пари, ніж мої мама й тато.

Батько вирішив проблему у свій спосіб. Після отримання чергового рахунку за дві години його знайшли повішеним у власному кабінеті. Я тяжко пережила це, бо тато завжди любив мене. Але мати з того дня зробилась іншою, і бачила в мені вже не доньку, а гарну можливість розрахуватись із боргами.

Тепер ми мали дуже мало грошей, бо газета приносила зовсім невеликий дохід. Мама не хотіла продавати її, бо вона та будинок – все, що досі залишалось у нас, та належало тільки нам.

І я. Того вечора я почула від матері слова, які через певний час зробились моїм життєвим кредо:

-Ви маєте надзвичайну красу, яка коштує дуже дорого, та за яку Генрі Блумберг готовий заплатити мільйони. Чому б не скористатись нею, щоб виправити наші справи?

Вона й раніше говорила про мою красу. Але із захопленням, так, що мені передавався той настрій. Та зараз ніби йшлося про товар на ринку.

-Але ж він огидний – заперечила я – Я вийду лише за того, кого кохатиму.

-Дурниці! – вигукнула мати, і її обличчя знову зробилось гострим – Невже ви думали, що я колись кохала вашого батька? Цього недалекого покидька, зрадника, який лишив мене ні з чим?

Я знала, що батько був неправий. Та все ж любила його.

-Згодна, Генрі Блумберг не красень, і ви ніколи не покохаєте його. Це на краще, повірте мені. Кохання робить нас, жінок, занадто сентиментальними. Ми не лише робимось слабкими, а й хочемо усього, що вони роблять із нами. Як повії.