Читати книгу - "Прожити чуже життя, Олександр Гребьонкін"

Дерева вже скидали окремі листочки, наче встилали їм дорогу.

Збентежена мовчанка з усмішками на обличчях була перервана проханням Люцини розповісти щось про себе.

- Ну, що я? Я граф, живу у палаці.

Люцина видала смішок.

- А якщо серйозно?

- Я сам із Споришева – селище таке є. Приїхав сюди, закінчив технікум. Працюю на заводі. У гуртожитку живу. Ось зараз із хлопцями після зміни на пиво йшли. Але я побачив тебе...

- І був уражений! Розумію. Значить, я тебе відволікла від пива, - зауважила вона.

- Так, але ми з тобою теж можемо випити. Тут неподалік. Ти п'єш пиво?

Люцина знизала плічком.

- Пробувала колись – не спокусило! Але – давай.

- Знаєш анекдот?

- Дивлячись який. Розповідай...

- У кабінеті психолога. «Хтось із рідних страждав на алкоголізм?» - запитує психолог. – «Ніхто не страждав. Усі пили та раділи».

Люцина засміялася.

- А я знаю короткі анекдоти, - сказала вона: - Ось дивись: - «Кожній тварі по парі! – у гніві закричала вчителька та відкрила журнал».

Петро видав короткий смішок.

- Здорово!

- Або ось: «У Пітері заарештовано підлітків, які поранили таксиста своїм ставленням до творчості пізнього Гумільова».

Останній анекдотець не викликав у Петра нічого, окрім посмішки.

- Ах, ти напевно не знаєш хто такий Гумільов? – зауважила Люцина.

І зупинившись на хвилинку, нахилившись до його вуха, вона зашепотіла:

- За секретом скажу, заборонений поет. Його розстріляли.

- Контра значить?

- Ну, контра – не контра... Все це спірно, але як поет він чудовий! Хочеш колись почитаємо його вірші?

- Та ти що! За це посадити можуть! - вигукнув Петро.

- Ну, а якщо ніхто не дізнається, - вона прошепотіла це так таємниче, що струмінь вогняної спокуси знову проник у нього, і він не міг їй чинити опір.

Петро посміхався, радіючи, що вона запрошувала його почитати вірші «колись», значить була надія на нову зустріч!

На якийсь час запанувала мовчанка.

«Щось вона замовкла», - подумав Петро. - «Може їй стало нудно зі мною? Чи в неї є женихи крутіші? Вона – он яка, видно, що з інтелігентів, а я що – простий роботяга... Ні цікавих історій, ні анекдотів більше не знаю. Вірніше, знаю купу їх, але всі вони непристойні. Таких цій панночці не розповіси!»

Музика раптово відволікла їх. З радіо – тарілки, що висіла на стовпі, лунав вальс Дунаєвського.

- А я знаю цей вальс, - похвалився Петро. - З фільму "Цирк". Гарний!

- Це «Місячний вальс». Я виконую його на роялі.

- Невже ти граєш на роялі?

- Я ще й навчаюсь у музичному...

 - О, чудово! А пограєш мені?

Люцина посміхалася, трохи прикусивши губу.

- Гаразд, це можна зробити! До речі, давай сьогодні відмінимо пиво. Хочеш?

- Без проблем! А що ти пропонуєш?

- Бачиш, там у глибині парку є ресторан. Он, у тому палаці. А при ньому є «чаркова». Я пропоную випити лікеру.

- Люцино, лікер, так лікер, я готовий.

Надалі вони смакували лікер, ходили гуляти до річки та розійшлися задоволені. Петро дав телефон свого гуртожитку, Люцина пообіцяла подзвонити.

 Для Люцини знайомство з Петром, мабуть, було, швидше, забавою, Петро ж йшов, окрилений надіями на майбутнє, хоча знав, що дівчина ця з  іншого прошарку суспільства. Він знав, що при соціалізмі не може бути станів, що всі рівні, але існування якогось елітного прошарку він відчував.

 У гуртожитку він розповів про знайомство друзям по кімнаті. А коли почалося обговорення на кшталт «а яка вона?», «а хто»? «а чи вдалося вам»? спритно перевів розмову на інше, тема у нього була заготовлена ​​заздалегідь. Він не хотів, щоб ім'я Люцини звучало впереміш з іменами якихось заводських дівчат.