Читати книгу - "Під іншим небом, Вікторія Грош (Rouce)"

Блукаючи кварталами хвилин двадцять, я зрозуміла, що повністю загубилась. Стала у перехожих питати дорогу до гуртожитку, а зрозумів мене хтось? Ні. Бо японською ніхто не розмовляє, а англійську як виявилось знає мало хто, або ж просто не захотіли зі мною розмовляти. Зневірившись, я сіла на лавку та закрила обличчя руками. З моїх очей потекли сльози. А дівчата казали, що я загублюсь. Юмі знає як я можу загубитись, що нагадала цю історію. Пам'ятаю, що загубилась на станції метро в Токіо. Це було весело для подруги, а я тоді розкисла по повній, ось як зараз. Тільки є відмінність, зараз я у чужій країні.

— Дівчино — почула я чоловічий голос. На диво я почула японську мову, що мене дуже здивувало. Я підняла голову. Переді мною стоїть якийсь хлопець та дивиться на мене — що з вами?

— Загубилась — коротко відповіла я.

— А куди вам потрібно, я вам допоможу.

— Залюбки прийму вашу допомогу — якби я була в Токіо, то відмовилася від допомоги, а тут я не знаю нічого, тому я буду дуже вдячна за допомогу.

— То куди вам треба дійти?

— До гуртожитку по цій адресі — я дала папірець з адресою. І як же добре, що я її переписала, бо не знала б де мені й жити.

— О, так це не далеко — сказав він та усміхнувся.

Перший день в Києві та вже такі проблеми. Я навіть не думала, що в перший день я потравлю в таку халепу. Чого чекати далі, я вже не знаю.

Хлопець весь час дивився на мене ніби таких як я ніколи у житті не бачив, а можливо воно так і є. Я встала з лавки та взяла за ручку валізу. Ми пішли у сторону гуртожитку, на скільки я зрозуміла. І до мене дійшло те, що я довірилась якомусь незнайомцю мені допомогти. Ніколи подумати не могла, що колись воно так буде. Йшли ми мовчки поки хлопець не порушив нашу тишу.

— Мене до речі, звати Данило — сказав він знайомою мені мовою.

— Даніро? — повторила я його ім'я, хлопець усміхнувся та легенько стукнув себе по голові.

— Просто Ден. Якими долями тут опинилася?

— Приїхала вчитися. Шукала гуртожиток та й заблукала.

— Зрозуміло. А як вас звати?

— Хіна.

— Красиве ім'я. Ім'я, що означає “сонце” — я поглянула на нього сором'язливим поглядом, але зразу відвела очі — ви взагалі розмовляєте українською?

— Трохи — сказала я українською, але з дуже виразним акцентом.

— Це добре, бо тут без неї не обійтись.

— Цю мову я трохи знаю... вчу її — я усміхнулась та знову відвела свій погляд.

Ми йшли вулицею та розмовляли, але іноді між нами виникала тиша, бо я розмовляти ось так не звикла, але цей хлопець ставив мені запитання, тому я на них відповідала.

Ми підійшли до гуртожитку, я зрозуміла що біля нього ходила, але вхід випадково пройшла та й назву не помітила.

— Обміняємось номерами телефонів? І ви в будь-який час можете мені подзвонити, якщо треба буде допомога.

Ми обмінялись номерами телефонів.

— Дуже дякую за допомогу — я вклонилася, адже у нас прийнято саме так дякувати, вклоняючись — хлопець просто усміхнувся.

— Нехай щастить — сказав він наостанок.

Я зайшла у гуртожиток. Біля дверей мене зустріла якась жінка. Вона мені усміхнулась та звісно української запитала:

— Ви Хіна Кобаяші?

— Так — сказала сором'язливим голосом я.

— Це добре. Я вас вже зачекалась. Мені сказали, що ви повинні приїхати сьогодні о другій дня, за зараз вже четверта... — жінка подивилась на мене.

— Я заблукала — сказала я, ми підійшли до якоїсь кімнати на другому поверсі та зупинились біля неї.

— Це ваша кімната. Будете жити у цій кімнаті з кимось. За гуртожиток вже повністю заплачено, тому з цього приводу не хвилюйтеся. Правила, які треба дотримуватися лежать на письмовому столі. І ось вам ключі — вона дала мені два ключі — один ключ від кімнати, а другий від шафи у вбиральні, на ньому написаний номер.

— Дякую — я трохи вклонилась, чого не зрозуміла жінка.

— Не загубіть ці ключі, вони в одному екземплярі. І до речі мене звати Ірина Іванівна.

Вона розвернулась та пішла у сторону сходів, а я відчинила двері та увійшла в кімнату. Поставила валізу при вході та зачинила двері, а після почала її роздивлятись. Кімната практично ні чим не відрізняється від кімнати, яка у мене дома. Хоча вдома кімната світліше та комфортніше, але комфорт можна зробити. І я його зроблю, не дарма я взяла з собою постери та різні статуетки, без деяких мама мене просто не відпустила.

Одну статуетку вона сама мені поклала у валізу, я її помітила вже тоді, коли закривала валізу. І ця статуетка Манеки-неко. Амулет у вигляді кішки з піднятою лапкою. Вона символізує удачу та процвітання. А удача мені зараз ой як не завадить, особливо через сьогоднішню пригоду. Цей день я не забуду ніколи. І до того ж я не очікувала, що познайомлюсь з хлопцем, який знає японську мову. Це для мене як якась знахідка. Тепер дійсно буду знати, що я можу звернутися до нього, якщо переступлю через свою сором'язливість та невпевненість у своїх діях. І це мене бісить, бо при розмові з незнайомцями ось саме такі риси у мене й проявляються. На жаль.

Роздивившись кімнату, я відкрила валізу та почала потроху розкладати одяг. Взяла з собою все, що знадобиться від літніх речей до зимових. У Японії зима не схожа на цю, бо тут буде прохолодніше і це мене лякає. Навіть не знаю чого очікувати від зими, бо я можу легко захворіти. Сподіваюсь, що такого не станеться, бо щось не хочеться хворіти.