Читати книгу - "Під іншим небом, Вікторія Грош (Rouce)"

Данило Козаченко.

Гуляючи вуличками Києва, я помітив, що на лавці сидить дівчина азійської зовнішності. Одягнена у сині джинси, білу футболку та джинсову курточку та на ногах кросівки. Волосся трохи закривало обличчя, бо воно довге. Вона сидить, дрижить та плаче. У неї явно щось сталося і я не підійти до неї просто не зміг. Не можу я пройти повз людину, яка потребує допомоги. Тому познайомився з цією милою та сором’язливою дівчиною, яку звати Хіна. Її ім’я й справді означає сонце, а ще й світло. Як я зрозумів, що вона саме з Японії? Ніяк, бо я просто почав говорити японською, мову яку старанно вивчаю заради захоплення аніме, щоб дивитись його в оригіналі, а не в перекладі чи з субтитрами. І я не прогадав, бо дівчина саме з Японії.

Як виявилось Хіна буде вчитися у Києві по якійсь програмі обміну студентів. З нашої короткої розмови я зрозумів, що потрапити в Київ це була мрія і вона здійснилась. У кінці нашої розмови я запропонував їй обмінятись телефонами, адже добре мати людину в чужій країні яка б розмовляла твоєю мовою. Мені б було від цього комфортніше, якби я жив у не знайомій мені країні. Сподіваюсь їй також буде так комфортніше.

Я прийшов додому. Дома як завжди у цей час вже є мама та старша сестра. Мама працює медсестрою в лікарні до обіду, тому після обіду вона вільна, а сестра працює з дому.

— Данило, де був? — запитала мама.

— Гуляв. Допоміг одній дівчині знайти дорогу до гуртожитку — сказав я та навіть не розумію навіщо. Мама поставила три тарілки з супом на стіл.

— Вона приїхала з якогось іншого міста та загубилась? — запитала сестра.

— Вона приїхала не з якогось іншого міста України. Дівчина з іншої країни, з Японії — сказав я, і на мене подивились здивовано разом мама і сестра.

— З Японії? — перепитала мама.

— Так. І приїхала сюди вчитися.

— То виявляється не дарма вчиш японську...

— Сідаймо обідати — перебила сестру мама. Ми сіли за стіл та почали їсти.

— От буде цікаво, якщо ви будете з нею вчитись в одному інституті... — Катя на мить замовкла, а після знову запитала — а як звати цю дівчину?

— Хіна. І я не думаю, що ми з нею будемо вчитися в одному інституті, бо їх в Києві багато, тож це малоймовірно.

— Ну, не скажи — сказала Катя.

Два дні потому.

Сьогодні перше вересня, а це означає, що я став справжнім студентом першого курсу та буду вивчати японську мову, щоб ще краще її знати. І ось нарешті цей перший навчальний день почався. Я приїхав до інституту на метро та зайшов у будівлю. У нас повинна бути перша пара у всього потоку, на парі на якій нас будуть ділити на групи.

Я зайшов в аудиторію. Студентів тут вже багато, але й вільні місця ще є. Я пройшов до третього ряду та сів біля вікна. В аудиторію зайшло декілька викладачів.

— Доброго дня, студенти першого курсу. У цій аудиторії зібрались всі студенти цього напрямку, але у нас є групи основних мов, які ви вчитимете, тому я буду називати ваші ім’я та прізвища, а ви будете підходити до викладачів цього напрямку. Почнімо з англійської мови — сказав чоловік та почав говорити імена. Я звісно не слухав та не запам’ятовував всі імена, мене серед них все одно не буде. Чоловік багато часу витратив називаючи студентів всіх напрямків, але японської там ще не було, а в аудиторії студентів значно поменшало. І ось нарешті чоловік почав говорити наш напрямок. Він назвав декількох студентів і ті вийшли до викладача, а після я почув своє ім’я — Козаченко Данило — я вийшов до викладача, а він назвав наступного студента, а точніше студентку — Хіна Кобаяші — і тут я почув знайоме ім’я. Я подивився на дівчину, яка встала зі стільця та здивовано подивився на неї. Серйозно? Вона приїхала з Японії, щоб вивчати японську... хоча по суті її другою мовою буде українська, бо ми вивчаємо також і її. У дівчини ледь помітно почервоніли щічки. Вона взяла свою сумочку та пішла до нас. А я в цей час її роздивився. Хіна одягнена у білу блузку, чорну спідницю трохи вище колін та гольфи, а також чорні туфлі. Загалом образ студентки. Дівчина стала за декілька кроків від мене. Викладач називав ще багатьох студентів поки не залишилось нікого. Ми всі перейшли в іншу аудиторію, де інший викладач нам багато чого розповідав важливого про навчання та й взагалі. І після цієї пари ми вже були вільні. Я вийшов з аудиторії та побачив Хіну, яка уважно щось дивилась у телефоні. Того не розуміючи, я підійшов до неї.

— Ми знову зустрілись — сказав я, а вона відвела погляд від телефону та подивилась на мене.

— Ден? — Хіна ледь усміхнулась — ось це так зустріч — сказала вона пошепки українською мовою, а після відвела від мене погляд. Це здається мені, що у неї така особливість не тримати довго зоровий контакт, інакше чому б вона це робила.

— Я сам здивований. То виходить ми вчимось в одній групі — я почав усміхатись — ти трохи освоїлась у місті?

— За ці дні я майже не виходила з гуртожитку — сказала вона невпевнено цю фразу українською, що здавалось навіть якось мило.

— То може тобі допомогти освоїтись тут? І взагалі показати місто? Ні в якому разі не хочу нав’язуватись, просто пропоную — додав останню фразу.

— Ну... — завагалась вона — якщо тобі не важко, то буду вдячна.

— Тоді ходімо, щось поїмо, як на рахунок бургерів?

— Давай — ми пішли у сторону ресторану, де можна поїсти смачні бургери. Хіна тримала телефон у руці та час від часу на нього дивилась так наче щось чекає.

Ми йдемо у тиші, а Хіна все іноді дивиться на телефон. І я просто не міг промовчати, щоб запитати чого вона так дивиться на телефон.

— Чому так часто дивишся на телефон? Чогось чекаєш? — запитав я українською мовою, сподіваючись, що вона зрозуміє мене.

— Так. Мама повинна написати, тому чекаю її повідомлення — сказала тихо вона. Хіна наче спеціально говорить тихо аби тільки ніхто не почув її українську.

— Зрозуміло. А котра година вже в Японії?