Читати книгу - "Під іншим небом, Вікторія Грош (Rouce)"

Японія.

Хіна Кобаяші.

У кожної людини свої мрії. Хтось мріє влаштуватись на високооплачувану роботу, хтось про щасливу сім’ю, а у мене мрія глобальна. Я мрію потрапити в іншу країну. Країну, яка мене зачаровує та цікавить вже як десять років. Це — Україна. Все, що я знаю про Україну мене захоплює.

Я прийшла з університету в якому вже вчусь третій рік. Навчання мені дуже подобається та щоб потрапити в цей університет я приклала багато зусиль, вчилась старанно у школі та склала всі іспити на відмінно. А зараз я вже зайшла у квартиру, що добре, бо дуже втомлена. На вулиці спека неможлива, адже зараз кінець липня, а це означає, що весняний семестр закінчується. І скоро буде трішечки відпочинку, що дійсно треба. Зайшовши у свою кімнату, я поклала листівки з поштової скриньки та почала їх передивлятись. Цим практично завжди займаюсь саме я. І один лист так й зачарував мене своїм малюнком. На ньому був у лівому кутку кольору прапора України та Тризуб. Я його відкрила та дістала лист, а після почала читати:

“Шановна пані Кобаяші Хіна! Ми раді повідомити, що Ви отримали стипендію на навчання в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. Ми чекаємо Вас, Хіно, в Києві 29 серпня. Ласкаво просимо до України!” Прочитавши всього два рядки тексту, у мене очі налились слізьми.

— Це правда? Україна... Київ — мої сльози замінила усмішка на всі мої тридцять два. Я сіла на ліжко та перечитувала цей лист знову й знову.

Вечір. У нас в сім’ї заведено вечеряти у колі сім’ї. Тож за столом сиділи мама, тато та молодший брат.

— Сім'я, у мене для вас є важлива новина — всі подивились на мене — мені прийшов лист з України. Мене зарахували до Університету в Києві — я почала усміхатись та дала лист мамі. Мама почала читати в голос все, що там було написано. А після передала татові. Після того як тато прочитав лист, то подивився на мене.

— Ти впевнена, що хочеш потрапити до іншої країни? — запитала мама.

— Так. Мені подобається ця країна... я трохи вчила українську мову, ази я знаю.

— Ти ж будеш зовсім одна у тій країні — мама налила зелений чай у чашки.

— Але я дуже хочу там вчитися.

— Якщо ти так хочеш там вчитися ми підтримаємо тебе, Хіно. Аби ти була щаслива — сказав спокійно тато, а у мами сльози на очі виступили.

Після вечері та розмови з сім’єю я подзвонила своїм найкращим подругам. Їх у мене дві, одну звати Юмі, а другу Наомі. Вони мої одногрупниці та моя підтримка. Я подзвонила їм по відеодзвінку.

— Дівчата у мене є для вас новина.

— Ми так й зрозуміли. Ти світишся від щастя.

— Що сталося?

— Мене зарахували до Київського інституту — сказала з усмішкою я — схоже, що я лечу у Київ — дівчата дивились на мене з усмішками.

— То ми тебе більше не побачимо? — запитала Наомі.

— Я лечу лише у кінці серпня. У мене є місяць аби зібратись та погуляти з вами. Ну, і довчитися цей семестр — додала я.

Ми з подругами ще поговорили приблизно годину. Вони мене випитували як мені вдалося це зробити. Бо я їм нічого не розповідала. Просто не хотіла наврочити. З нашого класу ще двоє хлопців про це просто мріють, але цей шанс випав лише мені. І я ним неодмінно скористаюсь!

Після розмови, я почала в Інтернеті шукати путівники та словники з українсько-японської мов. Засиділась так, що про домашнє завдання забула на завтра вивчити. Сіла вчити лише вночі, але знаючи, що рано вставати намагалася вивчити все швидко.

Місяць потому.

Я стою в аеропорту, дивлюсь як їдуть на злітну смугу літаки та тримаю квиток на літак. У мене буде пересадка в Стамбулі, бо як виявилось прямих рейсів немає. Про це я звісно, що не знала, тому у мене стався невеликий шок.

До мене підійшла мама. Вона поклала свою долоню мені на плече чим привернула мою увагу.

— Хіно, візьми цей амулет для удачі та захисту — вона дала мені омаморі. Це такий амулет, в його силу мама вірить, тому я не здивована такому подарунку.

— Дякую, мамо — сказала я та обійняла її. В цей час до нас підійшли тато та молодший брат. Вони також мене обійняли. Юмі та Наомі також хотіли проводити мене, але у них не вийшло, але ми з ними вчора вдома у Наомі посиділи, поспілкувались за чайною церемонією. Це до речі мені дуже подобається. Адже чайна церемонія — це особливий ритуал, який я полюбляю. Мені його буде дуже не вистачати.

— Ми сумуватимемо за тобою — сказав братик.

— Я теж буду сумувати — я погладила його по голові. Я попрощалась зі всіма та пішла до пункту перевірки документів.

Через годину я вже сиджу у літаку, який тільки що злетів у Стамбул. І зрозуміла, що я лечу в минуле, адже час між Японією та Україною різний, а саме шість годин. Тож коли я тільки лягатиму спати мої рідні скоро будуть прокидатися. І мені треба буде звикнути до того іншого часу... І до іншого неба.

Минуло багато годин польоту та очікування на наступний літак. Я вже загубилась у часі, адже він якось не зрозуміло летить. Очікування в аеропорту в Стамбулі, мені вдалось обійти весь аеропорт, ну майже весь. І ось нарешті я вже в міжнародному аеропорту України. Вийшовши з аеропорту, я роздивилась по сторонах. Яке ж тут все не зрозуміле, все інше не таке як у мене дома. Але це мені й подобається.

Викликати таксі було не складно, адже таке є й у Японії. І задати правильну адресу також. Таксі я чекала не довго, адже під'їхало майже зразу. Годинник автоматично перевівся на місцевий час. Я подивилась на нього. Зараз вже початок четвертої вечора. А це значить, що моя сім'я вже як дві години тому лягли спати. Вони частенько лягають спати о десятій.

Тож водій мене довіз майже до гуртожитку. На скільки я зрозуміла, що до гуртожитку він мене довезти не зможе, бо багато заторів, тому висадив мене за квартал від гуртожитку. І з цього моменту у мене почалась справжня пригода, бо як виявилось телефон розрядився, а карти у мене немає. Тому де я можна тільки здогадуватись.