Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Олег.

Різка зміна галасливого міста на тихе передмістя, де живуть батьки, — не аби який кайф. Ця місцевість не знає, що таке нескінченні автомобільні затори, усюдисущі черги, натовп і вічний поспіх.

Лише чисте повітря, просякнуте смолою ялинкових шишок, спів пташок, до яких час від часу приєднується гавкіт сусідських собак, та яскраве тепле сонечко, що лагідно гріє чоло.

Я стою посеред двору та замріяно розглядаю гострі верхівки ялиць, бо за кілька метрів від батьківської ділянки починається хвойний ліс, колись дбайливо висаджений місцевими жителями.

Кожного разу, коли сюди навідуюся,  я мов мала дитина через те, що почавши заробляти свої перші нормальні гроші, я наважився купити цей будинок для батьків. Він хоч і невеликий, за теперішніми мірками — усього два поверхи та чотири спальні — але батько й мати кажуть, що їм вдосталь.

Поряд з будинком ще є лазня, гараж, басейн та навіть щось на кшталт клаптика справжнього городу, де мати щороку висаджує огірки, помідори та таке інше. «В магазині таких добрих та запашних овочів не купиш ні за  які гроші, синку» — завжди повторює вона мені, коли щовесни я закочую очі через її метушню з розсадою.

Батько й мати добру частину свого життя вклали задля нашого з братом майбутнього, тепер наша черга допомагати їм та дбати про них.

— Нарешті ви вдвох знайшли час, аби провідати нас із татом, — лунає знайоме буркотіння за спиною.

До нас з Денисом назустріч прискореною ходою спішить мати. Помітивши наші постаті у вікні, знов не схотіла чекати, допоки ми самі зайдемо до хати.

Мати, як завжди, має неперевершений вигляд. Того року Антоніні Сергіївні — а саме так звати нашу з Денисом мати — виповнилося п’ятдесят п’ять, але їй постійно кажуть, що вона виглядає молодшою за свій вік щонайменше на десять років.

Все через те, що вона має досить струнку талію, пряму поставу, полюбляє носити елегантні костюми зі штанами та завжди дбає про те, аби волосся було ідеально вкладене.

Лише зморшки навколо очей та білий колір волосся нагадують про її життєвий досвід та наявність дорослих дітей.

— Мамо, ти ж знаєш: щойно випадає можливість  — ми одразу ж до вас, — я міцно обіймаю її та цілую у щоку.

Через нову роботу востаннє я навідував батьків десь місяць тому. Підняти на ноги колись улюблену команду, як виявилося, не надто просте завдання, але я обожнюю такі виклики. Навіть попри те, що я давно вже не є чинним спортсменом, але жага до перемоги та азарт до підкорення незбагненних вершин — постійні складники моєї крові.

— В Олега ду-у-у-же складна робота тепер, мам, — інтригує раптом брат. — Там така красуня поряд із ним працює, ух! Очей не відірвати.

Денис ірже наче коняка, вправно ухиляючись від мого стусана. Він навмисне згадує про Яну, бо знає як це мене роздратує.

Після тієї звабливої вистави, що дівчина влаштувала у перший робочий день в моєму кабінеті, цей телепень не припиняє підколювати мене.

— Він навіть до мене у клуб перестав навідуватись, мам. Уявляєш? — продовжує вдавано скаржитися брат, щойно помічає, як я погрожую його придушити.

—  Що за красуня ? — перепитує мати, споглядаючи зацікавлено то на мене, то на Дениса.

Вона, звісно, помітила нашу з братом німу розмову.

— Дене, припини, — я показую братові кулака, перш ніж розтлумачити матері слова брата. — У мене з'явилася особиста помічниця. І мій милий брате вважає, що Яна — лише моя підлегла, мій секретар і нічого більше.

— Навіщо тоді ти брав її до себе на роботу? — не вгамовується Денис. — Це ж щоденні тортури: дивитися на таку красу і не чіпати її.

Брат продовжує мені дошкуляти темою Яни, навіть коли ми втрьох заходимо в будинок і прямуємо на кухню.

— Щоб працювати, Дене. Розумієш, що таке «працювати»? — я знімаю піджак і вішаю його на спинку стільця. — Я не маю звички спати зі своїми працівниками, як робиш ти.

— Припиніть сперечатись! — До кімнати заходить наш батько — Юрій Іванович Тітов. — Як малі діти, їй-богу!

З кожним моїм приїздом, волосся батька все біліше і біліше, але натяку на облисіння й досі не має. Йому п'ятдесят дев'ять років, він давно на пенсії, а продовжує щодня вдягати білу сорочку та ідеально випрасовує стрілки на штанах. Наче чекає, що будь-якої миті його знову можуть покликати на роботу.

— Проходь, проходь, Юрчику. Я вже майже накрила на стіл. Нарешті ми обідатимемо у повному складі.

Батьки вже тридцять сім років поспіль живуть разом під одним дахом, і ще жодного разу не посваритися. Хіба таке можливо? Дивлячись на них, я ніби магічним чином відмотую час назад і повертаюся у дитинство. Вони дивляться одне на одного так само ніжно, як і двадцять років тому. Мати продовжує цілувати татову щоку, щойно той входить до кімнати, а він продовжує відсувати для неї стілець, коли вони сідають їсти.  

Запечена до золотої скоринки курка, що лежить у деко посеред столу, змушує відсунути будь-які наші розмови на потім. Не витрачаючи часу, приступаємо до денної трапези.

Мама, як завжди, розстаралася на славу. Є і фарширована риба, і три різні салати, і картопля, запечена з сиром, і м’ясна та овочева нарізки, і навіть якісь маленькі тарталетки з незрозумілою начинкою. Здається, ніби вона чекала на появу цілої роти солдатів, а не двох самотніх синів.