Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

— Мамо, дякую. Ти знову перевершила сама себе. Жоден ресторан, навіть закордоном, не може зрівнятися з твоїм вмінням куховарити.

— Та годі тобі!, — мати в черговий раз відмахується від компліментів мов від надокучливого комара. — Це ж я нашвидкуруч приготувала.

Але рум’янець, що проступає в неї на щоках, все ж свідчить про протилежне. Їй, як і будь-якій жінці, приємно чути, яка вона особлива.

— Олеже, ти краще розкажи, як ваші справи з Мариною? Встигли примиритися?

От і почалося! Знову те саме. Я закочую очі та голосно зітхаю.

Це, певно, головна причина, через яку я не надто хотів сьогодні їхати до батьків на обід.

— Ми й не сварилися, мамо. Просто настав час поставити між нами крапку. — Я намагаюся ввічливо пояснити матері, що тема мого шлюбу не підлягає обговоренню.

— Але як же так, синку? Ви ж чотири роки одружені, таку трагедію пережили. Чому ти раптом вирішив зруйнувати усе? — мати не чує моїх натяків та продовжує насідати.

Схоже, ця розмова буде довгою.

— Я вирішив розлучитися, бо нас з Мариною вже нічого не пов'язує, — витираю серветкою губи та кладу її на стіл поруч з тарілкою. — Не кохаю я її. І ніколи не кохав. Чому ми взагалі з Мариною побралися, ти теж чудово знаєш.

— Але, синку, Мариночка тебе дуже любить. Вона постійно плаче через те, що ти її покинув.

— Ви що продовжуєте з нею розмовляти?

А ось це цікаво. Мій номер, значить, Марина одразу заблокувала, а моєї матері чогось ні.

— А як же ж. Вона мені мов донечка. Ось тільки вчора я понад годину її заспокоювала, через те, що знову ігноруєш її дзвінки. В мене серце кров’ю обливається, синку. Вона щоразу так гірко плаче через тебе.  

Ти диви яка Марина, виявляється, актриса.

— Коли наступного разу вона подзвонить, мамо, то передай, щоб неодмінно прийшла до суду. Нас у будь-якому випадку розведуть, ховатися не має жодного сенсу. Я вже не відступлюся.

— Ох, діточки, та що ж ви таке робите? — хитає головою мати.

Я добре розумію, чому мати так реагує на звістку про моє розлучення. Вона з тієї когорти людей, котрим пощастило вийти заміж один раз і на все життя.

Але в мене, на жаль, так не вийшло. В нас з Мариною не вийшло. То ж я не хочу аби ми гаяли час та ламали одне одному решту життя.

Настав час розходитися в ріні боки. От тільки Марина ніяк  цього не зрозуміє.

— Антоніно, припиняй, — встряє між нами батько. Певно йому теж вже остогид весь цей сир-бор з приводу мого розлучення. — Вони дорослі люди, самі розберуться. Тим паче ділити їм нема чого: ані спільного житла, ані дітей.

— Але ж можна спробувати ще? Вони ще такі молоді, Юрчику. Я стільки років чекаю на онуків, а він тут раптом надумав розлучитися.

Перериваю жалісливу тираду матері гучним скрипом стільця, що відсуваю від стола.

Ми з Мариною вже мали спробу разом народити дитину. Вдруге проходити через усе це, я не хочу. Це був нам знак. Діти мають народжуватися в тій родині, де між батьками є палке кохання, де існує взаємоповага та довіра, де вони рівні одне з одним.

А не так, як у  нас з Мариною.

— Дякую, мамо. Дякую, тато. Я вже наївся. Вибачте, але мені час повертатися, — вставши з-за стола, я підхоплюю зі стільця свій піджак. — Денисе, згодом тебе наберу, — попрощавшись з родиною, я йду з хати.