Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Олег.

От тобі й з'їздив до батьків, аби відпочити на вихідних. Мого терпіння вистачило рівно на пів дня. Треба повертатися до міста, може хоч там вдасться розвіятись.

І що його робити у вечір суботи? Гадки не маю. Чи таки прийняти запрошення брата та прийти до нього у клуб? Оцінити на власні очі, що він там такого за останній рік наробив. Хлопці з клубу кажуть, що репутація «Амічі» знову набирає обертів серед містян та жителів області. Усі хочуть потрапити в середину клубу, точнісінько як у роки мого студентства.

Є непереборне бажання зателефонувати Яні, аби з нею відволіктися від поганої розмови з матір’ю. Обговорити з Захарченко плани на наступний тиждень, запитати як вона себе почуває, як загоюється її рана пальці.

Я навіть встигаю телефон вийняти з кишені, але вчасно зупиняюся.

Сьогодні — субота, її офіційний вихідний. У дівчини є наречений, є син. Я лише її бос, а вона моя підлегла.

Посміхаюся сам до себе.

Хоча наші стосунки важко назвати зразковими. Ми то з легкістю знаходимо спільну мову, то конфліктуємо мов кішка з собакою, то навмисне одне одного провокуємо з якимось незрозумілим підтекстом.

— Гей, Олеже, може повернешся до столу? — практично біля воріт наганяє мене молодший брат. — Батько вже налаяв мати, аби вона до тебе більше не лізла з порадами.

— Вибач, Дене, але повертатися туди в мене вже немає бажання, — я озираюся до батьківської хати, і бачу у вікні матір, що спостерігає за нами. — Принаймні не сьогодні.

— Гадаєш, мати доповість про все Марині? — Денис плескає мене по плечу на знак підтримки.

— Це також, але понад усе мене дратують усі ці маніпулятивні розмови про дітей та  онуків. Знає ж, що рана ще свіжа, а все одно без ножа мене ріже.

— Ти не хочеш більше дітей?

— Навпаки… Дуже хочу. Але не з Мариною, — втомлено зітхаю. —  Ми мучимо один одного цим шлюбом, вона тішиться спогадами. Ми сім’я на папері, а фактично не один рік живемо нарізно. І тому мене вже нудить від її вигаданих розповідей про те, як сильно вона мене кохає, а який я негідник, раптово взяв і подав на розлучення. Ще й мати підбурює своєю брехнею.

— Та й таке. Ситуація не з легких, — Ден розгублено зітхає, переступаючи з ноги на ногу.

Дістає з кишені електронку та тягне її до рота.

— Припиняй смоктати цю дурню, Дене, — я вихоплюю дудку в нього з рук, та стискаю в кулаку. — Скільки разів тобі казати, ти труїш свої легені пластиком?

— Сказати легше, ніж зробити, — філософськи видає Ден, намагаючись відібрати в мене електронку.

— Краще спрямуй цю увагу на дівчат, що бігають навколо тебе, брате. А то скоро мохом поростеш.  

— Ой, хто б казав, — потішається Ден. — Як там твоя Януся? Чи фортеця цього разу так просто не здається?

— Фортецю ніхто і не тримає в облозі, — я штовхаю носом туфлі маленький камінчик, що лежить на дорозі.

Брат весь в матір. Теж вміє добряче встромити пальця в ледь затягнуту рану.

— Та невже? Все аж настільки погано?

Денис примружує очі та пильно дивиться на мене. Він не може повірити, що я не роблю нічого, аби звабити Яну. Ну, майже нічого.

Якби брат був на моєму місці, він би вже давно наплював на будь-які правила та настанови, забив би на принципи та пішов би до дівочого серця навпростець.

— Вона заручена, а ще в неї є син. Я їй геть нецікавий. Цього разу «ні» має значення «ні», брате.

— Агов, Олеже, це справді ти кажеш? Тебе часом не лихоманить? Що за дурниці ти верзеш? Тебе по голові футбольним м'ячем вдарили чи що? Коли таке було, аби ти припинив зваблювати дівчину, бо вона десь колись відмовила тобі? Та  бути такого не може. Може тебе лихоманить? — Ден намагається намацати мого лоба, я шлю його… в ліс. —  Ти часом не закохався, га? Поводишся, як тоді в універі, коли зустрів Катерину.

— О, ні, краще нагадуй мені ті часи. Я таким закоханим віслюком був, просто жах.

— Як ти там постійно повторював, коли вона поїхала? «Від мене більше жодна дівчина не піде, допоки я того не захочу», — продовжує глузувати з мене Денис.

— Одна з рештою таки пішла, — усміхнено пригадую один неповторний випадок зі свого життя.

— Знову за рибу гроші. Та годі тобі вже згадувати про ту Катерину.

—  Я про іншу дівчину, — виривається в мене.

Тяжко зітхаю. Прокляття! Ну нащо я про той випадок взагалі згадав? Стільки років тримав усе в секреті, аби ніхто ніколи не ставив мені зайвих запитань. А тут раптом…  

Я маю негайно їхати до міста.

— А чи можна з цього місця трохи докладніше? — зацікавлено перепитує брат.

— Ні, не можна, — я плескаю Дена по плечу, поспіхом прощаючись. — Все, поїхав я додому. Увечері чекай на мене. Приїду до клубу з ревізією, — додаю жартома, перш ніж сісти за кермо.