Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Яна.

— Мамо, вставай! — лунає голос сина десь далеко-далеко.

Я лежу на шезлонгу та засмагаю. Над головою височіють зелені пальми, ноги гріє  білий пісок. Неподалік берега плескаються великі й маленькі дельфіни, а в небі кружляють чайки.

Це місце схоже на рай.

Лагідні хвилі кришталевої води зазивають мене поплавати. Можна навіть і без купальника, бо навкруги ані душі.

Як же це круто, коли не треба нічого робити. Просто лежиш серед цієї краси й жодних тобі дзвінків, повідомлень, електронного листування чи відвідувачів. А найголовніше — тут немає Тітова Олега Юрійовича. Вза-га-лі!

Оце так щастя!

Живіт трохи припікає, тож я вирішую перевернутися. Нехай ще спина прийме теплих сонячних ванн.

— Мамо, потрібно вставати! Швидше! — голос сина стає гучнішим.

— Тимуре, ще п'ятнадцять хвилин потерпи, потім повернемося в номер, — бурмочу я, перевертаючись на живіт.

Ніс втопає у м’якій подушці. Вона така прохолодна. Кайф!

Але стоп. Це дивно.

Навіщо мені подушка на шезлонгу?

Втім, яка різниця? Головне, що мені м'яко та зручно.

То ж я продовжую собі засмагати.

— Який ще номер, мамо? У мене за годину відбірковий матч! — Син намагається стягнути з мене рушник. Чи то ковдра?

— Який ще матч? — Блакитне море поступово від мене віддаляється.

Яскраве сонечко ховається за сірими хмарами, а слова сина гримлять мов грім:

— Осінній турнір серед дитячих футбольних команд. Мамо, ти що забула?

Стрімко відриваю голову від подушки. От лишенько! Аж у голові паморочиться.

Прощавай, моє сонечко! Прощавай, мій білий пісочок. Прощавай, грайливе море.

Як я могла забути про футбольні змагання? Син про них протуркотів мені всі вуха.

— Біжи чистити зуби, а я тим часом сніданок зготую, — командую я на автоматі.

— Я вже почистив, — на підтвердження синочок усміхнено демонструє мені свої білі зуби, —  чайник теж увімкнув.

— І коли це ти в мене став такий самостійний, га? — Я смикаю сина по маківці, занурившись на хвилину у море сентиментальності. — Тоді мерщій біжи збирати свою спортивну сумку, а я піду хоча б бутерброди настругаю.

Перед тим як піти виконувати мою вказівку, син ще раз пильно дивиться на мене. Мабуть, хоче впевнитися, що я справді прокинулася.

— Час, Тимуре! — нагадую я йому, встаючи з ліжка.

Оговтавшись, син летить до своєї кімнати вдягати форму та класти до сумки бутси.

Позіхаючи на весь рот, я роблю кілька простих пару вправ для розминки тіла. Ласкаві хвилі Середземного моря, що мені сьогодні наснилися, все ще лунають на фоні. От чому такі яскраві сни завжди не вдається додивитися до кінця?  

Ех.

Дістаю з холодильника ковбасу, хліб і нашвидкуруч роблю з десяток бутербродів. У великий термос заливаю гарячий чай. Основну частину приготовленої їжі ховаю в пакет, щоб взяти з собою. Після гри Тім буде голодний, наче вовк.

На п'ять хвилин збігаю до ванної кімнати, аби почистити зуби та розчесати скуйовджені пасма. До косметички навіть не тягнуся, бо часу обмаль. Хто там на мене дивитися буде?  

Встромляю ноги в сірі спортивні штани, на плечі  натягую того ж кольору широке худі з капюшоном.

— Тіме, а де турнір проходить? —  уточнюю я у сина, стоячи на порозі квартири.

— Спортивна база, де тренується «Динамо». Ми бігатимемо на справжньому полі, де грають і вони. Уявляєш, мам? Сподіваюся, хтось з гравців теж буде присутній на турнірі. Мамо, а можна я один зі своїх м’ячів візьму? Раптом вдасться попросити в когось автографа, —  захоплено теревенить син, одночасно вдягаючи кросівки та доїдаючи останній шмат бутерброда.

Мене, на відміну від Тіма, розташування турніру не аби як лякає. Адже це наша база. Тобто це навчально-тренувальна база клубу, в якому я віднедавна працюю.

Жодного разу ще там не була, якось не випадало нагоди. Ті й взагалі, окрім адміністративної будівлі,  я взагалі ніде більше не ходила.

Цікаво, а чи Олег сьогодні теж там? Хоча… Навіщо йому там бути? Це дитячий захід, там зазвичай лише батьки учасників турніру збираються.

А в нього немає дітей.. Певно йому не цікаво відвідувати на такі події.

Цими думками я заспокоюю свою тривогу, і зі спокійним серцем везу сина на турнір.

Дістаємося до бази за п'ять хвилин до початку.

— Ось бачиш, Тимуре, ми встигли як раз вчасно. Твоя мати не така вже й погана, — задоволено всміхаюся, дивлячись на сина в дзеркало заднього огляду. Глушу мотор машини.

— Ага, — бубонить син, відстібаючи ремінь безпеки. — Тільки нам ще треба знайти мого тренера та команду.

— То чого ти ще сидиш? Побігли хутчіше.