Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Хапаємо сумки з формою, м’ячем та провізією і прямуємо вглиб бази.

На щастя, довго блукати нам не доводиться. Скрізь стоять вказівні знаки, а поряд із ними волонтери, які допомагають усім учасникам змагання знайти свою команду.

— Доброго дня, Сергію Петровичу, — одноголосно вітаємо ми з сином його тренера.

— Привіт, Тимуре! — головний тренер команди тисне синові руку, а мене вшановує мовчазним кивком. — Хлопці, агов! Підходьте сюди. Так, ближче. Ще ближче, — голосно гукає він усіх своїх підопічних. — Зараз я відмічу хто є, кого немає і підемо вже перевдягатися.

— Успіхів, — шепочу я Тімові, коли вони з командою йдуть до роздягальні.

Тепер мені треба знайти вільне місце на трибунах серед інших батьків та чекати на початок змагань.

Команда Тимура, як виявилося, сьогодні грає на маленькому критому полі. На відкрите велике поле, де постійно грають команди з вищої ліги й куди так мріяв потрапити мій син, відправляють лише команди турніру, в яких дітям вже виповнилося хоча б десять років.

Тім спочатку нахнюпився, але, потрапивши у коло своїх друзів по команді, миттю забув про будь-які негаразди. Його командний дух та любов до гри — це щось неймовірне.

Я, на відміну від нього, практично нічого не тямлю у футболі. І іноді мені за це соромно. Але це не заважає мені завзято вболівати за сина та його команду. Я кричу голосніше за будь-кого з батьків, що сидять на трибунах.

Мені так гірко дивитися на дітей, чиї команди зрештою програють. Вони такі засмучені та розбиті, через те, що вимушені покинути ігрове поле. Плачу разом із ними. Навіщо взагалі роблять змагання для такої малечі? Вони ж ще зовсім неготові для такого суперництва.

Як би моя воля, то я б усім їм дала почесні грамоти та медалі.

Витираю серветкою мокрі щоки.

Певно тому, серед суддів сьогодні лише суворі чоловіки. Вони, на відміну від жінок, не піддаються засмученим очам дітей та судять усі команди згідно з чіткими правилами футбольної гри.

Тіму та його товаришам по команді вдається вибороти право участі у чвертьфіналу турніру серед команд свого віку. А тих, між іншим, було аж цілих дванадцять.

Дзвінок телефону відриває мене від споглядання за діями на полі.

— Привіт, кохана! — голос Андрія, як завжди, бадьорий та веселий. — Як там турнір Тіма? Вже є якісь успіхи?

— Привіт! Команда у чвертьфіналі. Тіму вдалося забити гол, — хвалюся я.

— Тимур — молодець! Я йому казав, що в нього все вийде. Шкода, що  моє засідання суду перенесли на понеділок. І мені доводиться сидіти одному два дні тут, замість того, щоб побути на турнірі разом з вами.

— Мені також шкода.

На полі починає голосно грати гімн футбольної команди міста, і я перестаю чути, що каже Андрій.

— Я передзвоню, — кричу я у мікрофон телефона, затуляючи навколишній галас рукою, —  Щойно ми вийдемо звідси. Нічого не чую. Цілую.

Я ховаю мобільний назад до кишені та шукаю очима Тіма.

Вручають якісь грамоти усім учасникам турніру та оголошують, коли та де пройдуть наступні етапи турніру.

— Мамо, мамо, ти бачила, як я забив гол? — біжить до мене Тимур після роздягальні.

— Звісно, бачила. Ти в мене такий молодець! Я пишаюся тобою, — я обіймаю сина якомога міцніше. Це саме ті рідкісні хвилини, коли він дозволяє себе обійняти на людях хоча б трошки.

— Все, мамо. Ході.

Дивлюся на сина і не можу приховати посмішки. Він так змінився за останній рік. Підріс. Ще й волосся почало так стрімко темнішати.

Зовсім нещодавно син у мене був блакитнооким блондином, а тепер вже русявий хлопчина. Якщо так піде й надалі, то він стане просто копією свого батька.

— А чому вам не зарахували другого гола? Я так нічого і не зрозуміла з того, що показував там суддя. До воріт же ж м’яч потрапив, що судді не сподобалося?

— Бо був офсайд, мамо.

— М'яч вийшов за лінію воріт?

— Сергій був ближчим до воріт, ніж суперники.

— То й що?

— Такі правила, мам, — роздратовано зітхає Тім. — Положення «поза грою» було, того й не зарахували.

Офіційно стверджую: я безнадійна, футбол назавжди залишиться для мене загадкою з якимось дурнуватими правилами. Навіть прості дитячі роз’яснення Тіма не допомагають мені хоч якось зрозуміти цю гру.

— І як ти тільки все це запам'ятовуєш, Тіме? Якби ж ти ще вірші так само добре запам'ятовував — і мені не довелося б їх вчити разом із тобою по пів дня — як ці складні правила.

— О, ні-і. У футболі все дуже легко, а ті дурні вірші складні. — Практично на виході з  комплексу, Тім раптово згадує про команду. —  Мамо, я ж з хлопцями та тренером не попрощався. Он вони стоять. Можна я до них збігаю? На одну хвилиночку. Будь ласочка.

— Добре, біжи. Я тебе тут почекаю, — не встигаю й слова мовити, як Тім уже на пів шляху до друзів. — Тільки недовго, Тіме! Нас уже бабуся з дідусем чекають, — кричу йому в спину.